Дослідження
Старосамарський сотник Іван Березань

Старосамарський сотник Іван Березань

Тетяна Кузик

Восени 1761 р. у Глухові військовий писар Іван Чугуївець вів перемовини про переведення містечка Старої Самари (Богородичного) у відомство Війська Запорозького Низового. Зморений метушнею й церемоніалами гетьманського двору, роздачею «подношеній» і «затиканням ртов переговоркою», він спересердя написав: «пакостно дело старосамарское, наскучило, вовѣк того нε стоитъ, сколко головъ розбиваεтца за нѣщо» [27, арк. 67 зв.]. Перед ним лежав «доклад» для Кирила Розумовського, аж на цілих 13 аркушів, що викликали люту нехіть у гетьмана, який рвався до Санкт-Петербурга [3, с. 285–286]. Таким був канцелярський «сухий залишок» майже 20-літніх намагань Коша добитися ліквідації Старосамарської сотні Полтавського полку [8], створеної на землях, що їх запорожці вважали за «свої».

«Пакостное дело» мало й конкретно-персоніфіковану іпостась: нею був Іван Березань, старосамарський сотник (1752–1761), «непорядочный войсковый озлобитель» [10, арк. 303]. Його несимпатичний імідж промальовувався в словесній формулі, що нею запорозькі писарі лаконічно позначали сутність старосамарської справи: «о небытії въ Богородичномъ сотника» [1, с. 183, 208].

«Возвратить сотника на прежнее место жительства», вислати «в прежніе свої мѣста» вимагав Кіш у своїх донесеннях [1, с. 186, 188]. Повертатися додому Івану Березаню було далекувато. Чи то невідомі нам життєві обставини, чи то імпульсивна й зухвала натура виштовхнули нашого героя на порубіжжя аж з містечка Березни Чернігівського полку [4, с. 32].

Іван Березань вочевидь вирізнявся мобільністю з-поміж своїх земляків. На 1756 р. він залишався єдиним прибульцем з Чернігівського полку, що став старосамарським жителем. Загалом, «українскій городъ Старую Самару» [26, арк. 20] населяли, головним чином, вихідці з Полтавського полку (бл. 58%). Далі за чисельністю йшли одружені запорожці, жителі Миргородського полку та Київського воєводства [4, с. 33]. У інших залінійних поселеннях ми не знаходимо жодного «чернігівця» [14]. Схожу картину спостерігаємо й в містечках та селах, що перебували в запорозькій юрисдикції. Так, 1756 р. у відомствах Самарської та Кодацької паланок перебували, відповідно, тільки 1 та 6 дворів переселенців з Чернігівського полку [1 с. 211–265, 281–289].

Та чи було куди повертатися сотникові? В одному з запорозьких документів Івана Березаня назвали втікачем «с подданства от владелца» [13, арк. 13]. Цілком імовірно, що вказівка на його вкрай низьке походження – не більш ніж вияв полемічного запалу запорозького писаря, що в такий спосіб відтонував ступінь образи, від якої потерпало Військо, коли на його «здавна заслужені Вольності» посягав «мужик» [5, с. 413]. Тим не менш, незалежно від соціального походження, навряд чи зміг би Іван Березань на «малій батьківщині» зреалізувати жагу до грошей, влади та дати волю свавільному характеру, як то сталося в Старій Самарі – такому собі «місті-фронтирі на фронтирі».

Отже, 1744 р. Іван Березань оселяється в Старій Самарі [4, с. 32]. За п’ять років по тому він уже був небідною людиною. 1749 р., під час нападу на його дім, гайдамаки Пилипа Слинченка поживилися майном на загальну суму 132 руб. Зокрема, в клуні вони відшукали 40 нових овечих кожухів [1, с. 326]. Вартість «полной постели», на якій спав Іван Березань, становила 8 руб. [1, с. 326]. – за таку суму можна було придбати коня, вола, півтора десятка овець, гарну шаблю або рушницю тощо. За неможливості встановити перелік предметів, що складали «повну постіль» сотника, лише зазначу, що 8 рублів коштувала «постель заполочю шитая и простира, наволочок великих 7, а малих шестьнадцять» [2, с. 354], а в будинку відомого своїми статками військового писаря Івана Глоби з постільних належностей виявили тільки дві подушки в «простих» наволочках і повсть [6, с. 318].

24 червня 1752 р. Іван Березань запрошував Григорія Лантуха та депутатів Старосамарської комісії «ради скуки посѣтить убогий домъ мой» [1, с. 31]. 1758 р. гайдамаки Андрія Ахтирки виносять звідтіля доволі люксові, як для «убогого дому», предмети: лисяче хутро, кармазин, «маковий» жупан з позументами, срібний піднос, оправлену сріблом шаблю, і «несколько панских столовых ножов» [10, арк. 360 зв.].

 Окрім будинку в Старій Самарі, Іван Березань мав за містом «подварок», де утримувалось чимало худоби, зокрема й воли, «к шленской дороге годящиеся» [1, с. 294]. Також він володів винокурнею на два казани та солодовнею [1, с. 340, 342; 7, с. 25], неводами та пасіками, споряджав валки до Криму за сіллю [1, с. 272; 7, с. 27] тощо. На 1757 р. тільки сума збитків, пред’явлена Іваном Березанем запорожцям, сягнула 1506 руб. [10, арк. 323]. Її склали, головним чином, вартість худоби та реманенту, що їх відібрали в сотника самарські полковники за самовільне користування запорозькими угіддями. Згодом, 1761 р., намагаючись отримати відшкодування, Іван Березань вимагатиме від гетьмана Кирила Розумовського «заарештувати»в Глухові срібне панікадило, виготовлене для січової церкви [13, арк. 79 зв.].

 Не тільки торгівля чи промисли примножували статки Івана Березаня. Так, 1751 р. громада міста зібрала 80 рублів і відрядила його до Глухова «з доношеніемъ о нуждаx обивателскиxъ, чинячиxся от запорожскиxъ козаковъ въ недопусканії поля паxать и в самарскиxъ дачаxъ дровъ рубать»[21, арк. 154].. У Глухові Іван Березань «ничего в пользу ихъ не исправилъ», а гроші перекочували до його кишені [21, арк. 154 зв.]..

Непоганим джерелом накопичення були махінації довкола консистентського збору, що йшов на утримання російських полків, розквартированих на теренах Гетьманщини. Його стягували в натуральній формі, а зі Старої Самари, «за дальностью расстояния» – у формі грошовій [20, арк. 337]. Товсті книги «податковых расположений» демонструють мінімальні надходження зі Старої Самари – усіх її жителів записано до категорій «нищетные» і «крайне нищетные» [12, арк. 560 зв., 711 зв.]. На 1762 р. розмір недоїмок з платежів сягнув 1838 руб. 47 коп. [11, арк. 211]. До Полтавської полкової канцелярії постійно надходили донесення Старосамарського сотенного правління про неможливість стягнення консистентського збору через бідність та міграції населення, утиски від запорожців тощо [22, арк. 108]. Тим не менш, наприклад, 1752 р. з жителів містечка сотник зібрав 315 руб. 41 коп. З них тільки 12 руб. 80 коп. отримали в Полтавській полковій канцелярії. Решту спробував привласнити Іван Березань. Старосамарські жителі звернулися до коменданта Старосамарського ретраншементу майора Суздальцова. Якимось чином останній змусив сотника повернути обивателям частину грошей, 231 руб., які відтак громада передала на збереження до місцевої церкви Покрови [21, арк. 157 і зв.]. Іван Березань не вдовольнився привласненим 71 рублем, й погрожував розорити церкву [21, арк. 158]. При цьому нахвалявся, що окрім наведеної суми, йому вдалося зібрати додатково 53 руб.[21, арк. 159 і зв.].

У кишені Івана Березаня осідали кошти, що виділялися на канцелярські витрати, а подекуди – й жалування сотенного писаря, як от сталося з старосамарським писарем Дмитром Леліткою, який зрештою був змушений перейти в запорозьке підданство й оселитися в Самарчику [1, с. 303–304].

Не відмовляв собі сотник і в незаконних поборах та вимаганнях зі старосамарських жителів. Наприклад, козака Кислицю, за його, наказом, впродовж чотирьох діб тримали прикованим до гармати. За звільнення він змушений був виплатити 6 рублів [21, арк. 155]. Клима Баксарая три доби тримали у колодках, й стягли з нього 10 рублів [21, арк. 155 зв.]. З посполитого Максима Кошаченка, який випасав мирську череду, сотник вимагав 3 руб. «для себя», а після його відмови сплатити гроші, наказав покарати киями [21, арк. 156 зв.]. Сина козака Грицька Линника тримали добу під вартою за те, що косив сіно без відома сотника «на свободном сѣнокосѣ». Цього разу Іван Березань не погребував мішком проса і півнем [21, арк. 154 зв.–155].

 Разом з «панскими столовыми ножами» вірогідний вчорашній підданець освоював і «панські» моделі поведінки. Зокрема, він змушував жителів містечка, козаків і вільних посполитих, виконувати «партикулярні» роботи на свою користь, наприклад, охороняти його двір [21, арк. 158 зв.]. 1753 р. Іван Березань побив посполитого Івана Сраєнка за «ослушность, что к нему, сотнику, не xотѣв ити на панщину» [21, арк. 156]. Можна лише уявити, з якою втіхою брав він сотенного писаря «самоволно без вѣдома команди … в погонщики коляски своей» [24, 32 зв.]. Більш того, Іван Березань відсторонив від участі в «судах і розправах» решту сотенної старшини, й перемістив сотенне правління з канцелярії до свого будинку. На це скаржився старосамарський отаман Федір Байрак: сотник, «оставя сотенного правленія место впустѣ, росправу по жалобамъ дѣлает и сотенного писара и печать содержит партикулярно, в доме своемъ, а получаемиx с полковой канцелярии повелений, не обявляя ему, чинит по оним, что воля его, от себе» [24, арк. 32 зв.]. На час своєї відсутності Іван Березань наказним сотником призначив неграмотного козака Феська Маяцького, якому передав й печатку, заборонивши Федору Байраку «присутствовать» при розгляді справ [23, арк. 112].

Дослідники вже звертали увагу на високу міграційну активність населення Старої Самари [4, с. 29; 8, с. 208; 9, с. 127–129], головним чином – в контексті непростих стосунків із запорожцями. Наш герой також вніс свій посильний внесок у стимулювання відтоку жителів з містечка. «Онъ, сотникъ намъ недоброжелатель, чрез что-де они принуждены всѣ з мѣстечка Богородичного врознь розойтись» [21, арк. 158] – скаржилась громада Старої Самари до Полтавської полкової канцелярії, наводячи приклади брутального поводження Івана Березаня зі своїми «подкомандними». Так, у грудні 1752 р. п’яний сотник побив козака Семена Шпунта, і наказав «с тѣм намѣреніемъ, чтобы увѣтчить, в дворе его ноччу берегти», чому Шпунт змушений був втекти з містечка[21, арк. 155 зв.]. Тоді ж, за наказом сотника, дружину старосамарського жителя Яременка «беремѣнную … плѣтми жестоко ж били, от якого побою оная жена безвременно третого дня неживого дитя внезапною болѣзнію родила и от того мало не умерла» [21, арк. 155 зв.]. У 1753 р. сотник Березань жорстоко побив Омелька Оверкового зятя, й той мусів переселитися до Кам’янки [21, арк. 156]. Козака Андрія Рубана Іван Березань посилав «в обезд». Коли той поцікавився, чому ж сотник сам не їде, то отримав таку відповідь: «…сказивая ти-де мнѣ, скурвій сине, не указчикъ, тростию по головѣ і по спине билъ» [21, арк. 156 зв.].

З відтоку населення сотник Іван Березань теж мав певний зиск. Наприклад, як тільки до «військової області» переселився вже згаданий старосамарський житель Клим Баксарай, «будучи от тамошнего сотника Березана в крайнем утеснении всякими налогами и не могучи такових налогов стерпеть» [1, с. 306], у власність сотника перейшли дім посполитого, його віл, збіжжя та сіно. Коли Клим Баксарай, на той час уже запорозький підданець, приїхав до Богородичного у своїх справах, то Іван Березань наказав посадити його на ланцюг у ратуші, а згодом взяв у заручники сина з тим, щоб їхня сім’я переселилася назад до містечка. При цьому, як стверджував Клим Баксарай, сотник мав нахабство обізвати запорожців «недовірками і бусурманами» [1, с. 306].

Це були не єдині «похвалки» сотника, за які курінні отамани «возімѣли обиду и неутерпимость» [1, с. 308]. Запорожці скаржилися, що Іван Березань, живучи в запорозьких дачах, «и малѣйшего респекту Войску дать не хочет и хвалится всею Самарью завладеть» [10, арк. 303]. 10 липня 1756 р. полковник Самарської паланки Петро Шабельник (Торський) писав у Кіш, що Іван Березань заготовив на військових луках 300 копиць сіна, засіяв на військових землях чимало хліба, повибивав траву своєю скотиною. За це Петро Шабельник відігнав 70 голів рогатої худоби, належних сотникові [1, с. 192]. При цьому Іван Березань нібито заявив, що «в таковых землях мнѣ нихто перепоны учиниты не может» [1, с. 192]. 22 липня 1756 р. військова сходка постановила: повернути богородичнянським обивателем захоплену худобу, «а сотницкой, по общему Войсковой сходки атаманов приговорѣ, буди не виплатит, до Коша пригнат» [1, с. 193]. В Січі вважали, що Іван Березань діє «на едину пакость: гдѣ козаки траву для укошенія сѣна хранятъ или пашнѣ имѣютъ, скотомъ своимъ онъ, сотникъ, вконецъ истребляетъ, а что на запорожской земле укоситъ, то запорожцамъ в продажу пускаетъ» [10, арк. 306 і зв.]. На прохання самарського полковника не вирубувати плодових дерев на дрова для винокурні, Іван Березань зухвало пообіцяв, що «не толко яблони, но запорожцамъ и головы отрубывать будет» [8, с. 211; 13, арк. 94].

Однак старосамарські жителі нарікали, що сотник одразу забував про свій крутий норов, як тільки виникала необхідність відстояти інтереси громади перед запорожцями. Наприклад, коли 23 лютого 1753 р. до містечка навідався самарський осавул, й заборонив його мешканцям випасати худобу, то Іван Березань одразу «невѣдомо гдѣ скрылся» [21, арк. 157 зв.]. Старосамарському жителеві Івану Xрапаченку, в якого запорожці відібрали вола, він заявив: «Неxай не точію вашъ скотъ, но и дѣтей xто рѣжетъ, отстоевать я за вас не стану» [21, арк. 158].Від розгнузданості Івана Березаня потерпали не тільки старосамарські жителі чи запорожці. Подекуди некомфортно почувався й гарнізон Старосамарського ретраншементу. Бойову міць імперії підривали «местечка Богородичного обивателские свинѣ», що «по всему валу и рву xодятъ и риют, и тем причиняют немалой вред» [23, арк. 263], а сіножаті, відведені запорожцями ландміліції, викошували косарі Івана Березаня [15, арк. 4]. Загалом, за часів його сотництва гарнізон, здебільшого, уникав активного втручання в конфлікти місцевих мешканців та запорожців. Наприклад, 1754 р. паланковий загін «набѣгъ гвалтом»на дім отамана Федора Байрака «якобы с приказу кошевого атамана да с позволенія состоящего при Старосамарской крепости майора Веригина» [10, арк. 209]. 1758 р. Іван Березань скаржився командувачу Українського ландміліцького корпусу Петрові Девієру на майора Матвія Бровцина, який, не зважаючи на ордери, знову «никакой защиты нам … от тех запорожских разорений не учинил» [10, арк. 450].

1758 р. Івана Березаня нібито погрожував убити й «совсем запалить» самарський полковник Іван Голубєв (Злий) [10, арк. 398], відтак сотник змушений був просити захисту в «місцевої» ландміліції [8, с. 211; 10, арк. 398 зв.]. Однак це не заважало Іванові Березаню подекуди плювати в очі її офіцерам. Принаймні, про це повідомляв капітан Борисоглібського полку Іван Василевський: «онъ, сотник, називалъ меня и майора Щетинина і всю здесь командированую команду плутами … якобы казенный лесъ на свои потребы употребляемъ и продаем … плевалъ мне в глаза» [15, арк. 3].

Цікаво, в той час як кошовий отаман Данило Гладкий вказував на схильність жителів залінійних поселень «скриватся от служби и повинностей» [1, с. 308], то чи мав він на увазі винятково «простонародство»? Скажімо, коли 1750 р. від старосамарських жителів вимагали косити сіно для козацької залоги ретраншементу, сотник Максим Зуб зухвало відписав, що «ни единой сѣнокосной косы в его, сотника, командѣ не имеется» [19, арк. 180]. Звісно, бувало, що хто-небудь зі старшин Гетьманщини не хотів їхати в комісію або ж на службу то він, принаймні, прикидався хворим. Натомість Іван Березань відмовлявся разом з сотнею бути «к походу в готовности», оскільки їх нібито повністю розорили запорожці [10, арк. 444], а то й міг нахабно заявити: «Въ мене на конѣ ездить задъ болитъ» [21, арк. 156 зв.]. Після ліквідації в Старій Самарі сотенного правління й розгону запорожцями містечка [4, с. 34; 8, с. 211–212] Іван Березань, на відміну від сотенного отамана Федора Байрака, що став отаманом Орлицької сотні[16, арк. 2; 25, арк. 311 і зв.], навіть не чинив спроб отримати новий уряд або ж чин в Гетьманщині.

16 грудня 1761 р. Іван Чугуївець з полегшенням писав в Кіш: «Поздравляю вас, что отданно Богородичноe до Войска, за дватцать лѣтъ насилу пришло в подлeжащиe руки, и клопот можно збитця, чeго оно і нe стоит, сколко за eго было!» [27, арк. 101 зв.]. Його специфічно-писарська радість переможця перетікала в поблажливо-гуманну налаштованість до Івана Березаня: «A сотник и отаман, по склонности, пущай бы жили подъ командою паланскою» [27, арк. 101 зв.].

Але не всі поділяли таке толерантне ставлення до Івана Березаня, як-от самарський осавул Яким Омелянович, що нібито збирався з нього «живого … кожу драть» [8, с. 211; 11, арк. 48 зв.]. На початку 1762 р. до Старої Самари підоспів з загоном військовий осавул Лук’ян Великий, й забрав сотенний прапор та архів. Згодом запорожці, у властивій їм манері, напишуть, що Іван Березань зі своєї волі запросив осавула в дім, «чтобъ и eго прапоръ въ Войску Запорожскому на памяти былъ всeгда содeржуeмъ» [11, арк. 209]. Тим не менш, Лук’ян Великий велів сотникові впродовж доби покинути містечко. Вочевидь, обтяжений нажитим, Іван Березань втратив колишню мобільність. Тепер йому довелося відчути власну упослідженість й біль від ударів кийків, що ними запорожці щедро гамселили вчорашнього «пана» в публічному місці, на мосту, караючи за недостатню проворність у виконанні наказу [11, арк. 100 а].

Побоюючись вбивства, Іван Березань упродовж шести тижнів переховувався в Старосамарському ретраншементі, звідки в супроводі солдатів попрямував до Української лінії [11, арк. 100а зв.], а згодом розпочав своє третє життя – скромного жителя фортеці Святої Єлизавети [25, арк. 340]. Через рік після розгону містечка невдаха-сотник не полишав безуспішних спроб добитися сатисфакції від запорожців, неухильно сподіваючись на допомогу російських військовиків [11, арк. 101], а полкова канцелярія все слала й слала ордери про готовність «к нечаяному поxоду» вже неіснуючої Старосамарської сотні Полтавського полку [25, арк. 340].

Перелік використаних джерел та літератури

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775 / Упоряд.: Л. З. Гісцова (ст. упоряд.), Л. Я. Демченко, Т. Л. Кузик, Л. М. Муравцева, Л. А. Сухих. – К., 2003. – Т. 3. – 952 с.

2. Бытовая малорусская обстановка в документах XVII–XVIII ст. // Киевская старина. – 1887. – № 10 . – С. 336–356.

3. Кузик Т. Л. “Лучше голове, нежели хвостам служить”? Іван Чугуївець: військовий писар та колезький асесор // Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2010. – Вип. 9. – С. 278–292.

4. Кузик Т. Л. Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку // Січеславський альманах. – 2006. – №2. – С. 27–35.

5. Кузик Т. Л. Перехід жителів слободи Данилівки у підданство Війська Запорозького Низового // Український археографічний щорічник. — К., 2007. – Вип. 12. – С. 403–420.

6. Полонська-Василенко Н. Запорiжжя ХVIII столiття та його спадщина (в 2-х томах). – Мюнхен: Днiпрова хвиля, 1965. – Т. 1. –397 с.

7. Репан О. А. Господарські заняття мешканців Старої Самарі // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки. – 2013. – Вип. 10. – С. 20–30.

8. Репан О. А. Легальні та нелегальні методи боротьби Коша Запорозької Січі із Старосамарською сотнею Полтавського полку // Ранньомодерна Україна на перехресті цивілізацій, культур, держав та регіонів / Відпов. редактор В. Смолій. – К: Інститут історії України НАН України, 2014. — С. 203–212.

9. Репан О., Старостін В., Харлан О. Палімпсест. Коріння міста: поселення XVII–XVIII століть в історії Дніпропетровська. – К.: Українські пропілеї, 2008. – 268 c.

10. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 9333.

11. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 11368.

12. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 11601.

13. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 11904.

14. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 13796.

15. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 14145.

16. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 17150.

17. ЦДІАК України, ф. 59, оп.1, спр. 1377.

18. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 64.

19. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 67.

20. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 68.

21. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 69.

22. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 70.

23. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 72.

24. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 80.

25. ЦДІАК України, ф. 94, оп. 2, спр. 87.

26. ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1024, спр. 727.

27. ЦДІАК України, ф. 229, оп. 1, спр. 115.

Тетяна Леонідівна Кузик – старший науковий співробітник відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, спеціально для сайту Комунального підприємства «Етнографічні парки Дніпра» ДМР

Поділитися: