Дослідження

Самара - брама Європи в степ

Специфіка географії України полягає в тому, що споконвік не менше третини нашої території займав степ. Цей степ був складовою частиною великого Євразійського степного ареалу, який тягнувся від Монголії. Причому саме на українських теренах велика рівнина й закінчувалася. Хоча уявлення малює собі цю територію абсолютно вільною для пересування, проте в житті це було далеко не так. Степ мав зони, де можна було пересуватись та мешкати протягом всього року, і терени, сприятливі для життєдіяльності людини лише в окремі сезони. Це залежало від насиченості річок, які становили з одного боку перепони руху (і без броду не завжди через них можна було зручно переходити), і, в той же час давали достатню кількість питної води і мали поживні для тварин випаси. Оскільки Україну по середині розрізає така потужна водяна артерія, як р. Дніпро, то він вплинув і на ці контактні зони. Справа в тому, що річки на Лівобережжі течуть головним чином у напрямку зі сходу на захід. Відповідно ця частина України ніби порізана на паралелі. В гирлах цих річок існували зручні перевози через Дніпро, а в міжріччях доволі сприятливі умови для життя упродовж всього року. Найпівденнішою з повноводних річок є Самара. Саме в гирлі цієї річки знаходилась зручна переправа через р. Дніпро, а наступна вже існували далеко на півдні біля о. Тавань. Крім того, під час руху по лівому березі Дніпра подорожній стикався з такою проблемою як велика Лука Дніпра. Відповідно аби вкоротити, причому майже в два рази шлях слід було в районі самарської переправи перейти на правий берег, далі вздовж Базалука та Інгульця дістатись Таванського перевозу, де знову перейти Дніпро і потрапити на шлях до Криму. Зрозуміло, що й при русі схід захід людям доводилось обирати до якої переправи йти. Крім такого, комунікаційного значення, р. Самара ще й грала іншу життєво необхідну роль в житті Лівобережжя. Справа в тому, що вона, разом з узбережжям Азовського моря (і впадаючими у нього річками) та Дніпром фактично грала роль оази, оскільки степ, який оточували вказані гідроресурси, був малопоживний. Влітку дуже частими тут були посухи, а взимку холодні вітри й сніг створювали несприятливі умови для життя. Це спонукало мешканців степу відходити до закритих і поживних місць одним з яких і була Самара. Тому не дивно, що за часи Улусу Джучи та Великого князівства Литовського контролю та володарюванню над цим регіоном надавалося неабияке значення.

По мірі завоювання все нових територій Монгольська імперія створювала на них специфічний територіально-адміністративний устрій. Після розпаду держави Чингізхана цей обласний поділ дістався у спадок країнам, на які ця держава розпалась. Землі від Середньої Азії до Карпатських гір входили до складу Улусу Джучи, ще відомого як Золота Орда. Степова частина цієї держави ділилась на чотири крила, найзахідніше з яких починалось на правобережжі Дону. Відповідно Самара, передусім нижня її частина, перебувала фактично в центрі даного крила, відомого в історіографії як крило Мувала. В свою чергу, кожне з крил поділялось на тьми – області, здатні виставити десять тисяч воїнів. На Лівобережні Україні існувало три таких тьми: Манкерман – територія Переяславського князівства, Солхатська – Кримський півострів і узбережжя Азовського моря, та «Самаро-Орельська».

Зроблена нами реконструкція подій 1245-1246 рр. дозволяє стверджувати, що саме в районі Самари був перший центр крила Мувала, за часи правління цього сина Джучи (в джерелах ще відомий як Бувал, Мауці та Могучий). На середину XIV ст. даний улус був під контролем роду Кият, з якого походив Мамай, і сам темник, вочевидь, очолював улус. Саме тут в плавнях знаходилася його столиця, відома на XVII ст. як городок Мамаїв Сарай1, сучасні археологи знають його як городище Великі Кучугури чи Кінські Води2, а згідно теорії Григор’єва воно мало назву «Орда»3. З цього часу улус з провінційного починає набувати статусу столичного. Так, за двадцять років існування «Мамаєвої Орди» саме тут перебував політичний центр. Тохтамиш, взявши під контроль всю державу, періодично підкочовував у даний регіон. Напередодні битви на Ворсклі 1399 р. в «Самаро-Орельському» улусі перебувала орда Тимур-Кутлука. За часів протистояння ВКЛ і Золотої Орди (Едигея) на даних теренах довго не міг закріпитися ніхто. В 20-х рр. ХV ст. улус контролювалася Улуг-Мухамедом і він щорічно прикочовував сюди4. Після нього дану область на двадцять років привласнив Саїд-Ахмат, а вже після його поразки вона відійшла до Київського князівства. Проте навряд чи область «Самарсько-орельського» улусу уникала вторгнень тієї чи іншої орди. Тому і в попередженні Менглі-Гірея І слова про прикочування царських улусів не є чимось незвичайним.

Розташування на торгових шляхах і внутрішнє розташування мали неабияк сприяти зростанню кількості населення в Самаро-Орельському улусі і збагаченню еліти. Археологічні знахідки дають багатий матеріал5. Сприяли життю і поживні пасовиська, особливо в зимову частину року. Це видно з листів Улуг-Мухаммеда і Менглі-Гірея І. Як по області вдарила Ногаєва війна 1299-1301 і 1352 рр. чума питання залишається відкритим. Сумнівним є і вторгнення на територію улусу литовських військ, з огляду на в цілому союзницькі чи нейтральні стосунки Мамая і Ольгерда з Ягайлом.

Першим відомим по джерелам демографним потрясінням стали 1380-1381 рр. Тоді (згідно хроніки Абд ал-Гаффара Кирими) частина місцевого населення з сином Мамая відкочувала на правий берег Дніпра6, але судячи з усього, незабаром вони повернулися на свої кочовиська. 1395 р. улус було понищено військом Тамерлана. Частина населення знову відійшла на Правобережжя, і на цей раз назавжди7. Проте мова про повне запустіння регіону не йшла. Так, наприклад, на початку XV cт. генуезька родина Сенарга викупила у татар уфортифіковане містечко Леріки-Локум Іліціс, стародавнє Олєшшя8. З цього факту видно, що продовжувало існувати населення – бо поселення жило, також існувала і приватна власність на ці терени, інакше не відбулося б самого факту купівлі-продажу. В ході протистояння Вітовта і Едигея край, можливо, втратив більшість населення. Але за Саїд-Ахмата мало відбутися зростання кількості людей. Недарма Менглі-Гірей так вперто вимагав повернення «Семенових людей».

На заході кордоном улусу слугував Дніпро. В повідомленнях про відхід місцевого кочового населенння на правий берег це подається як екстроординарні події. Північним кордоном мала слугувати р. Ворскла. Не випадково саме на ній відбулася зустріч військ Вітовта-Тохтамиша і Тимур-Кутлука-Едигея. Південна ж межа, можливо, проходила по Овечій Воді чи Кінським Водам. Що стосується східного кордону, то він мав співпадати з кордоном правого крила – по Сіверському Дінцю.

Угода Вітовта і Тохтамиша відкрила шлюзи у наступі Великого князівства Литовського в бік лівобережених улусів. Спочатку Литва приєднала улус Манкерман (хоча є підстави датувати цей факт ще 1396 роком, коли в Києві правив Скиргайло). Проте поразка на Ворсклі, яка була прикордонною на момент битви річкою, змусила Вітовта змінити стратегію щодо Орди. Тепер, він робить ставку на підтримку того чи іншого претендента на трон. Для цього Вітовтом було створено кілька плацдармів, з яких його ставленики-хани вирушали в центральні регіони Улусу Джучи шукати щастя в політичній боротьбі. І куди ці ж хани поверталися у випадку поразки, чи для отримання додаткової допомоги. Ця допомога полягала не лише в виділенні військових контингентів, але й передачі дружнім ординцям важливих припасів (тканин, харчів і інших матеріальних речей) та грошей. Самим віддаленим плацдармом було сам міжріччя Самари. Фактично це була буферна зона між Великим князівством Литовським (відповідно до територіального устрою ВКЛ, ці землі відносились до кордону Великого князівства Київського, яке на правах автономії і родового володіння Гедиміновичів входило до складу Литви) та Улусом Джучи. Вже в 1420-х рр., Вітовту вдалося закріпити ситуацію, коли в ханом є його ставленик Улуг Мухаммед, а в Солхатській тьмі сидить окремий хан, теж ставленик Литви. Тоді Улуг Мухаммед, щозими прикочовував зі своїм двором до Дніпра, причому вочевидь саме до Самаро-Орельського регіону.

В 1430-х, Велике князівство Литовське занурилось у вир міжусобної війни. Як наслідок було втрачено контроль над степовим життя. Відповідно ставленики Вітовта були зігнані з престолів й їх місце посіли інші хани. Так, крило Мувала очолив Саїд Ахмат. Спочатку цей хан діяв обережно, і лише за згодою і підтримки (вочевидь матеріальної), він зайняв степові масиви Подніпров’я. Причому Самаро-Орельське міжріччя стало центром його володінь. Саме з цього регіону Саїд Ахмат вів свої наступи на Молдовське князівство, Польське королівство та в князівства «Залеської Орди». Проте фатальною для хана і доленосною для Самаро-Орельської області стала війна з Великим князівством Київським. Справа в тому, що після припинення міжусобної війни в Литовській державі, новому князеві Казимиру довелося піти на значні поступки в праві влади і самостійності двом українським князівствам: Великому князівству Волинському на чолі з князем Свидригайлом і Великому князівству Київському на чолі з Олександром.

Відновлення в Києві правління роду Володимировичів 1444 р було викликане саме військовою загрозою з боку Саїд-Ахмата. Вже незабаром після вокняжіння Олександра (в історію ввійшов під ім’ям Олелько) розпочалась війна між киянами і татарами. Ординці здійснили кілька набігів на терени князівства. Проте кінець кінцем Олельку вдалося встановити з ними мир, причому хан навіть повернув полон. Як сказано в татарському джерелі, «проте невірні (кияни) затаїли злобу». Ця коротка фраза доводить, що Олелько не мав ілюзій щодо надійності мирної угоди з Ордою і відповідно використав час перемир’я для відновлення війська. Новий спалах війни розпочався вже за нового князя, Семена. Йому вдалося скористатись моментом, коли Саїд-Ахмат отаборився на Вінниччині і нав’язати тому битву. Причому згідно з даними східних джерел, князь зміг атакувати ординців зненацька. Татарське військо було розгромлене. Сам хан потрапив в полон до Києва, його піддані перетворились на федератів Київського князівства. Крім того, на лівобережжі кордон від р. Ворскла було пересунуто на південь. Саме тоді за вказівкою Семена його черкаський намісник Свиридов вивів кордон по річкам Овеча Вода, Самара, Сіверський Донець і т.д. Причому на місті тьми, як довів Ф. Шабульдо, було створено область, в якій залишились мешкати колишні піддані Саїд-Ахмат, які в джерелах позначались як «семенові люди». Слід відмітити, що як золотоординці не залишили бажання володіти цими землями, так і кияни та Литва в цілому міцно тримали цей регіон під своїм контролем. Красномовним прикладом такого стану речей є лист кримського хана Менглі-Гірея І до київського воєводи Івана Ходкевича (Київське князівство було перетворено на область з воєводою на чолі у 1471 р.) від 1478 р., про те, що: «столичні улуси (золотоординців) до Орелі і Самари прийти мають» та просив, аби воєвода там траву випалив9.

Скасування Великого князівства Київського негативно позначилося на позиціях Литовської держави в регіоні. Було втрачено ефективні механізми реагування на мінливий політичний ландшафт в ордах. Як наслідок, у суперечку за контроль над Самарою вступає новий політичний гравець – Кримський ханат. Спочатку його правитель, Менглі-Гірей І, намагався забрати ці землі через домовленість з литовськими правителями. Ані Казимир, ані його син Олександр не погоджувались на зміну кордону. Проте захоплення і спалення кримцями Києва 1482 р. дали змогу Менглі де-факто відсунути кордон на північ до р. Ворскли. Проте боротьба за ці землі з боку Великого князівства Литовського, Кримського ханату а також Золотої Орди (з XVI ст. Заволзької) та Астраханського ханату не припинялася. Так, в 1491 р. золотоординський хан Ших Ахмат кочував на річках Орель та Самара10. В січні 1502 р. вже Менглі-Гірей І мав ставку на Самарі і готувався вирушити в похід на Київ. Крім того, саме тут хан чекав московське посольство11. Ситуація повторювалась й в інші роки. Наприклад в 1507-1508 рр. загони кримців кочували на цих же річках12. В листопаді 1515 р. Кримський ханат готував великий наступ на українські землі Литви. Причому в їх планах було два напрямки, в залежності від стану дніпровської переправи в гирлі Самари – якщо Дніпро стане (вкриється кригою) то йти на Київщину, а якщо ні – то йти лівим берегом на північ13. У серпні 1518 р. вже астраханці кочували на Самарі, і саме тут вони розгромили московську валку14.

В цій боротьбі Литва спочатку діяла силами лише вояцтва Київського воєводства. І слід відмітити, що хоча цих сил було замало, аби повернути землі під повний контроль, проте їх цілком вистачало, аби не дати можливості закріпитись на Самарі якійсь із ворожих Орд. Походи «киян» і «черкашан» на човнах на низ Дніпра були достатньо ефективною зброєю. Доволі швидко головною військовою силою литовських правителів у цьому регіоні стало козацтво. І вже 1523-1524 рр. двома військовими походами своїх флотилій по Дніпру ВКЛ відновлює кордон над землями Посамар’я та Надпоріжжя, причому повторилася ситуація часів Вітовта. Наприкінці 1524 р. у Кримському ханаті розпочалася внутрішньоусобна війна, яка з періодичними перервами тривала до 1537 р. і в яку поступово були втягнуті всі сусідні країни. Фактично йшла боротьба між „партією незалежників”, очолюваною сином Мухаммед-Гірея I Іслам-Гіреєм, і „турецькою партією”, керівником якої були Саадет-Гірей I, а пізніше Сахіб-Гірей I15. У серпні 1525 р. Іслам-Гірей на чолі своєї орди підкочував до Дніпра і надіслав до Сигізмунда І листа, в якому, називаючи себе “великим царем”, повідомив, що “влани і князі и карачеї и вся орда мене – брата вашого (Іслам-Гірея. – Авт.) полюбивши, на царство посадили”, тому він пропонував поновити союз, що існував між його батьком Мухаммед-Гіреєм І і Сигізмундом І, а за це обіцяв в “правді і присязі батька свого стояти…”16. Крім того, Іслам-Гірей “через того свого посла” хотів дізнатися, чи зможе він у випадку “трудності…від царя Турецкого (!)” відступити до королівських володінь”. Також цей царевич просив допомоги артилерією та припасами17. У відповідь 27 серпня до Іслам-Гірея було послано Ястребського з повідомленням, що Сигізмунд І готовий з Іслам-Гіреєм “у вірному братстві і в справедливій приязні бути…” Головне ж, син Мухаммед-Гірея І отримав гарантію про надання йому притулку і захисту у випадку поразки від ворогів18. Є всі підстави стверджувати, що ставка Іслам-Гірея під час цих переговорів перебувала саме на Самарі. В подальшому цей регіон чітко фіксується, як зона постійної присутності козацтва, а через нього і влади Великого князівства Литовського в цілому.

Отже, як бачимо, Самаро-Орельський регіон весь час протягом XIII-XVI ст. перебував в центрі політичних баталій тієї чи іншої держави, яка намагалась утриматись в Подніпров’ї.

Б. В. Черкас, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАН України (м. Київ). Спеціально для сайту Комунального підприємства «Етнографічні парки Дніпра» Дніпровської міської ради.

 

1 Книга Большому Чертежу. – подгот. К.Н.Сербиной. – Москва-Ленинград, 1950. – С. 111.
2 Єльніков М.В. Золотоординскі міста на території запорізького краю. Б.м.б.д. – С. 163.
3 Григорьев А.П. Историческая география Золотой Орды: местоположение городов, их наименования. //Тюркологический сборник (2006). – Москва, 2007. – С. 117 – 121.
4 «От вже на протязі одного-двох (останніх) років для зимування ми прикочовуємо до Озю» – Зайцев И. Между Москвой и Стамбулом. Джучидские государства, Москва и Османская империя (начало XV – первая половина XVI вв. ). – Москва, 2004. – С. 58.
5 Єльніков М.В. Золотоординскі міста на території запорізького краю. Б.м.б.д.
6 Миргалеев И.М. «Черный человек» Мамай // Мамай. Опыт историографической антологии. – Казань, 2010. – С. 193.
7 Низам-ад-дин Шами «Книга побед» – С. 121; Шереф-ад-дин Йезди «Книга побед».// Тизенгаузен М. 1941. – Т. 2 – С.179; Зайцев И. Между Москвой и Стамбулом. Джучидские государства, Москва и Османская империя (начало XV – первая половина XVI вв. ). – Москва, 2004. – С. 52.
8 Quirini-Popławska D. Włoski handel Czarnomorskimi niewolnikami w póżnym średniowieczu. – Kraków, 2002. – S. 111.
9 BN. – Biblioteka Czаrtoryskich. – Teki Narushewicza t. 20 (6475) – № 102. – S. 427.
10 Сборник императорского русского исторического общества (СИРИО). – Т. 41. – С. 110, 113.
11 СИРИО. – Т. 41. – С. 378, 380, 418.
12 СИРИО. – Т. 41. – С. 378, 380, 418.
13 СИРИО. – Т. 95. – С. 190.
14 СИРИО. – Т. 95. – С. 512.
15 Більш детально див. Черкас Б.В. Політична криза в Кримському ханстві і боротьба Іслам-Гірея за владу в 20-30-х роках XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. – К., 2000. – С. 97-118.
16 Центральний державний історичний архів України у м. Київ. – Ф. КМФ-36. – Оп. 1. – спр. 7. – Арк. 958-969.
17 Там само. – Арк. 961-962.
18 Там само. – Арк. 961-962.

Поділитися: