В історіографії уже давно немає сумнівів в непересічній значущості ролі Степового Кордону Європи в українській, та й усій східноєвропейській історії. Величезний степовий та лісостеповий простір від Дунаю до Каспійського моря  став зоною затятого протистояння й водночас тісної взаємодії між суспільствами локалізованими по обидва його боки, зоною, куди періодично накочувалися нові й нові кочівники з Азії. Український світ як складова європейської ойкумени був приречений нести хрест форпосту останньої на цьому неспокійному цивілізаційному перехресті між Європою та Азією й давати раду з тими викликами, які воно постійно підносило.

Принаймні  з часів Київської Русі українські еліти мусили постійно перейматися (і переймалися) опрацюванням цілісних стратегій співіснування з населенням Степу, а поява в XV-XVI ст. християнських козацьких спільнот відкрила нову сторінку в історії Степового Кордону. Під козацьким впливом він зазнав глибоких трансформацій, які посутньо змінили його. Козацька версія опанування Степового Кордону,  яка базувалася на створенні висунутої вперед буферної зони між опонентами, виявилася найефективнішою й принесла закриття Степового Кордону в кінці XVIII ст. на користь християнського світу.

За умов, коли конкурентні потуги прагнули найти точки опертя для поширення своїх впливів та витіснення суперника, особливої ваги, як це завжди в подібних випадках буває, набували ключові території, опанування яких забезпечувало стратегічну перевагу. Однією з таких місцин було Дніпровське Надпоріжжя з гирлом Самари як точкою, що добре надавалася на роль своєрідного контрольного пункту для величезної території, віссю якої слугувала річкова мережа Дніпра. Зумовлювалося це типологією та географічною стратифікацією Степового Кордону.

Поширюючи на Степовий Кордон теоретичні напрацювання в ділянці типологізації Великих Кордонів, у першу чергу варто зазначити, що в східноєвропейському степу маємо всі три переконливо виділені Л. Томпсоном1 питомі ознаки Великого Кордону як слабко контрольованої  проникної зони між різними суспільствами: власну територію (широкий обшир вільних земель,  тривалий час не вмонтований до політичного тіла жодного з державних утворень); проникнення сюди рухливого населення з кількох сусідніх суспільств; комплекс різносуб’єктних відносин, зав’язаних на проблемі Кордону. У світлі простежених Л. Крістофом2  типологічних відмінностей між звичайним кордоном і Великим Кордоном степова зона як і належить останньому, виглядає, по-перше, зовнішньо орієнтованою; по- друге, “маніфестацією” відцентрових сил, спрямованих на освоєння “не прописаних” територій; по-третє, інтеграційним фактором для прикордонних спільнот, тоді як звичайні кордони за своєю природою навпаки покликані розмежовувати суспільства й перешкоджати їхній інтеграції. При цьому Степовий Кордон пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу, однією з ключових характеристик якого була поява козацьких спільнот, увінчував собою низку попередніх Великих Кордонів між різними тутешніми осілими цивілізаціями та кочівниками. За цією рисою Степовий Кордон нагадує Північнокитайський, ґенеза якого губиться в давніх часах.

У глобальному плані Степовий Кордон мав усі ознаки так званого символічного Кордону, розглянутого А. Рібером3 як один із базових типів Великих Кордонів. Була вона окремим сегментом цивілізаційного  перехрестя Сходу й Заходу, про що в історіографії, здається, вже досягнуто консенсусу. Я. Дашкевич типологізував приукраїнську зону Степового Кордону як Кордон біологічний, гідрографічний, соціально-економічний, етноконфесійний, етнокультурний4. Схожі характеристики виділив А. Каппелер у тій ділянці Великого Кордону, яка прилягала до південних та південно-східних земель ранньомодерної  Московії (соціально-економічний, релігійно-культурний та військово-політичний Кордони)5. Класифікація А. Каппелера цілком прийнятна, адже  тут Великий Кордон так само символізував перехід зони лісів в лісостеп та степ, видозміну форми соціальних стосунків, продиктовану ефектом освоєння незаселених земель в небезпечній зоні. Тут були й релігійний Кордон між християнським і мусульманським світами, а також зона багатовікової політичної  та військової конфронтації.

Територіальною основою для утворення Кордону став величезний обшир степового та лісостепового простору, сфокусований через систему прикритих лісами рік на Чорне, Азовське та Каспійське моря й відкритий для вторгнень як зі Сходу, так і з лісової Півночі. Розвинута річкова мережа, поділена на кілька басейнів, створювала сприятливі умови для торгівельних  зв’язків та інших господарських контактів. Населення Кордону мало зручні комунікації з суспільствами по обидва боки Кордону. З географічного та кліматичного боку Cтеп був цілісним рівнинним регіоном, придатним для рільництва, скотарства й промислів (мисливства, рибальства) по всій своїй площі.

 Брак гірських масивів та природна роль річкової мережі як своєрідного скелету Степового Кордону зумовили набуття першорядного значення місцинами, які домінували у гідросистемах Дністра, Південного Бугу, Дніпра Дону та Волги. Крім того, ще одна важлива риса Степового Кордону, наріжна для підсилення ролі Надпоріжжя і гирла Самари в козацькі часи, полягала в тому, що напередодні старту козацької версії освоєння Степового Кордону останній не був суцільним Кордоном властиво європейської цивілізації. На відміну від києво-руських часів, коли конкурентне середовище тут обмежувалося змаганнями азійської степової стихії та Русі як представника Заходу, тепер у зв’язку з утворенням Московії та Польсько-Литовської держави опонентів побільшало. До всього, остаточно викристалізувалася й набула ключового значення релігійна складова протистояння: воно стало сприйматися, передусім, як протиборство мусульманського та християнського світів. По християнський бік коло суб’єктів зазначеного протистояння утворювали руський (український) світ, Польсько-Литовська держава, а також Московія – цивілізаційний феномен, який у специфічний спосіб поєднав у собі західний та східний первні, і який в кінцевому рахунку варто позиціонувати як «московську версію Сходу».  При цьому Московія та Польсько-Литовська держава ще й жорстко конкурували між собою.

За таких умов християнські опоненти Степу уособлювали собою різні цивілізаційні альтернативи для Великого Кордону. Останній був поділений на дві зони – Західну (приукраїнську) та Східну (примосковську). Типологічні відмінності між з одного боку, українським козацтвом, а з іншого – козацтва ми Дону, Волги, Яїка й Терека скристалізували цей поділ, пунктирно позначений уже в часи Київської Русі. На кожній з них склалася своя комбінація пов’язань по лінії Великий Кордон–прикордоння. Змагання  відбувалося не тільки по лінії північ–південь, а й по лінії захід–схід. Відтак європейська версія освоєння Кордону конкурувала відразу з двома цивілізаційно інакшими потугами, до того ж співвідносними й організованими в держави. А на Північному Кавказі  Московія та залежні від неї козаки змагатимуться з принципово відмінними між собою силами – кочовими ногайцями й горцями Кавказу.

Примосковська зона аж до остаточного «закриття» Великого Кордону Європи наприкінці XVIII ст. так і залишилася «політичним Кордоном»6, адже він тут не визначав де-юре межу поширення впливу певної державної влади.  Між Московією з одного боку, й Кримським ханатом та ногайськими ордами – з іншого, ніколи не існувало юридичних домовленостей про тутешні кордони. Сторони лише непрямо визнавали фактичний стан речей із зонами переважного впливу.

Натомість у приукраїнській зоні між християнськими та мусульманськими чинниками постійно йшли змагання за проведення розмежування в глибині Степового Кордону, що створювало передумови для усталення «поселенського» типу Кордону на рівні ціннісного сприйняття проблеми. А розмежування між Річчю Посполитою та Османською імперією 1633 р.,  Бучацький (1672) та пoчасти Вічний мир (1686) започаткували процес врегулювання міждержавних кордонів, а отже й дали старт її перетворенню в «поселенський Кордон», який передбачав наявність де-юре чи бодай де-факто окреслених державних Кордонів, у напрямку яких рухається лінія включення Кордону7.

  Формування поселенського типу Кордону ще більше увиразнило значення своєрідних реперних зон, адже міждержавні кордони, як правило, прив’язувалися до знакових географічних об’єктів. Головними такими точками в приукраїнській зоні Степового Кордону було пониззя Дністра, Овечий брід на Південному Бузі, Таванська переправа на Дніпрі, а також Надпоріжжя. Коли мова заходила про Степ та кордони сторони опиралися на ці точки. Годі говорити, що володіння ними давало стратегічну перевагу.

Під таким оглядом принципове значення мав той факт, що українська еліта принаймні від часів Київської Русі послідовно вважала своєю всю територію Степу аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Увіпертись в море, погамувавши степову стихію було її надзавданням. Напередодні старту «козацької версії» опанування Степу українська еліта продовжувала дивилася на цей обшир не інакше як на «свою» природну територію, а не як на «чужий» регіон, який слід приєднати до властиво «своєї» землі. Поява тут у ХІІІ ст. татар не витравила в неї на довгі століття, як це сталося в Північно-Східній Русі, прагнення «закрити» прилеглу ділянку Кордону на власну користь. На українському фланзі претензії на Степ ніколи не вигасали. Західна зона Степового Кордону постійно була об’єктом претензій українських еліт, які навіяли подібні переконання й литовцям та полякам. І з другої половини XIV ст. вже простежується просування українського населення на південь. А в успішніші часи, як-от Вітовтові, державні чинники спромогалися поширити  свій контроль навіть над чорноморським узбережжям8.

Правда, руйнівна хвиля татарських набігів останньої чверті XV ст. посунула прикордоння далеко на Північ, а поширення в 1538 р. влади турецького султана на Буджак, довершила справу. Однак це не змінило уявлення українських еліт про південний кордон з мусульманськими сусідами. Ці уявлення були органічно засвоєні литовськими та польськими чинниками. Як добре показав Д. Колодзейчик, верхівка Польсько-Литовської держави ніколи не погоджувалася зі втратою Північного Причорномор’я й постійно нагадувала про це Туреччині та Криму9. Невипадково король із султаном майже століття ніяк не могли демаркувати  відповідний кордон. Не зійшлися сторони вже під час першої спроби розмежування, зробленої в 1538–1542 рр.: турки воліли провести кордон по р. Саврань, опоненти – по р. Кодима. Згідно з актом розмежування 1633 р. кордон проліг ще південніше по Сухому Ягорлику й далі півколом до Овечого Броду на Південному Бузі10. Показово, що в усіх випадках за Польсько-Литовською державою номінально мала залишитися значна частина прилеглого Поля, а отже й козацьких країв.

Тверду позицію обстоювали в Литві та Короні й у стосунках з Кримським ханатом.  У 1550 р. колишній литовський посол до Криму  Михалон Литвин (Венцлав Міколаєвич) так описав межі Великого князівства Литовського: «…до берегів Чорного моря, де гирло Дніпра до рубежів і Тавані, переправи Дніпра»11. Аналогічні вимоги мав висувати в Бахчисараї посол Речі Посполитої Флоріан Олешко в 1605 р., а також посли в 1610, 1620, 1622 рр.12 Коли в 1578 р. кримський гонець висловив у Кракові вимогу хана, щоб обидва береги Дніпра були його, таку позицію якийсь невідомий шляхтич у листі до коронного маршалка назвав абсурдною13. У 1624 р. калга Шагін-Ґірей обіцяв королю Речі Посрполитої віддати землі по Дон включно з примосковським полем, й увесь правий бік Дніпра до моря. Щодо фортець Білгород, Тягиня і Кілія, король буде ними володіти, якщо виб’є звідти турків14. У листі до коронного гетьмана С. Конецпольського калга навіть погоджувався на ліпший для Варшави варіант: «…ці три замки взявши, вам віддамо, тільки в тому нам братерство вчиніть, щоб дніпрові козаки до нас прийшли»15.

Як цілком правомірні претензії Варшави сприймалися у близькій до цих земель Молдові. Коли в середині 1620-х рр. турки задумали будувати замок навпроти Іслам-Кермена, молдовський господар Мирон Могила відмовляв Гасан-пашу, наголошуючи, що той «ґрунт власне має належати  Корони»16. Аналогічну переконаність висловлював господар і в листах до польських адресатів17.

Свої права на Лівобережжя Дніпра Варшава підкріплювала нагадуванням про чинші, сплачувані татарами за використання тутешніх пасовиськ18, а також – що особливо важливо – посиланням на надання цих земель, зроблені не тільки польськими королями, а й руськими княжатами19.

  ***

Сукупність усіх цих чинників зумовила перетворення Надпоріжжя на реперну точку приукраїнської ділянки Степового Кордону Європи. Для сфокусованих на Дніпро з півночі земель воно виконувало функцію воріт на південь і схід до Дону. Опонентам з боку Степу без опанування Надпоріжжям годі було мислити про стабільний шлях для набігів далі на північ.

Природно-географічні особливості краю давали відчутні переваги українському світові. Гирло Самари з і стратегічним перевозом як ключ до всього Надпоріжжя було найлегше втримати у своїх руках порівняно з іншими реперними точками Степу. По-перше, на відміну від пониззя Дністра, Південного Бугу, а також Тавані, воно було розташоване найближче до залюднених українських земель, по-друге, перевіз розміщувався на лісистому Лівобережжі, по-третє, тутешня річкова мережа також створювала додатковий захист. Зрозуміло, що у зв’язку з такими характеристиками територія біля перевозу через Самару водночас добре надавалася на роль значного торгового осередку.

На жаль, скупість писемних джерел не дає змоги детально відтворити реальний стан справ із залюдненням та загосподаренням півострова в гирлі Самари з перевозом в XV-XVI ст. Проте навіть пунктирні повідомлення джерел вкупі з величезним археологічним матеріалом, зібраним експедиціями Дніпровського національного університету дозволяють  зробити однозначний висновок про перетворення зазначеної території на об’єкт жвавого господарського життя. Переваги півострову у гирлі Самари були належно оцінені. Археологічні матеріали засвідчують безперервність життя тут і торгівлі, починаючи з XIV ст.20 А територію позначали як знакову. Приміром, у середині XV ст. черкаський намісник Свирид відмежував землі Київського князівства по лінії «від Мурахви річки, котра впала в Дністер, і на низ Дністром – по половині Дністра повз Тягині, аж де Дністер упав у море, а звідти від гирла Дніпра, а від гирла Дніпра до Тавані, а з тої сторони Тавані з Перекопською землею … – по Овечу воду, а від верхів Овечої води вверх Самари і вверх Орелі аж до Дінця і від Дінця по Тиху Сосну»21.

  У XVI ст. територія обабіч Самара по усій течії річки стає об’єктом угодницьких промислів. Ініційований владою Великого князівства Литовського попис українських замків 1552 р. подає гирло Самари як уход Києво-Печерського монастиря, а решта річки значиться як черкаські уходи22. Іншими словами, півострів з перевозом перебував під надійним контролем українських чинників, що забезпечувало стратегічну перевагу на опонентами з іншого боку Степового Кордону. Уходництво, а ще більше функціонування перевозу не могли не спровокувати появу поселення, надто біля перевозу.

До всього, процес освоєння території отримав підживлення з іншого боку – від появи українського козацтва. Уже на зорі своєї історії, принаймні з 1510-х рр.,  козаки проклали шлях на Дон, розпочавши промисли й на цій ріці. В історичній пам’яті козаків міцно закарбувалося уявлення, що козацтво мало зимівники на Дону уже в часи хмельницького старости Предслава Лянцкоронського. У сконструйованому запорожцями в 1760-х рр. універсалі Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 р., східна межа Вольностей Війська Запорозького Низового визначалася так: «від самарських земель через степ до самої ріки Дону, де ще за гетьмана Предслава Лянцкоронського запорозькі козаки свої зимівники мали»23. Традиційний же шлях на Дон, як буде показано далі, пролягав вдовж Самари та Вовчої. Враховуючи, що з 1550-х рр. козаки курсували на Дон доволі часто, можна твердо вести мову про їхній посутній внесок в освоєння території, сфокусованої на Самарський перевіз. Бували тут і князі Дмитро та Михайло Вишневецькі, які прямували з численними загонами козаків на Дон. Перший у 1559–1560 рр. мав на меті здійснити походи  під Азов, другий – у 1569 р. під Астрахань. Саме з перебуванням на Дону загону Михайла Вишневецького донські козаки пов’язують заснування містечка Черкаськ, майбутньої «столиці» Війська Донського24.

 Якщо козаки спромоглися заснувати містечко навіть на далекому Дону, то чому не могли надати нового дихання поселенню, існування якого на Самарському перевозі в перші десятиліття XVI ст. однозначно випливає з археологічних матеріалів. Зрештою, у згаданому вище псевдоуніверсалі Б. Хмельницького серед нібито наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм маєтностей значиться «городок старинниый же запорожскій Самарь с перевозом и землями в гору Днепра по речку Орель»25. Відповідно історична пам’ять тісно пов’язувала містечко Самарь з козаками й занурювала цей зв’язок як мінімум у середину XVI ст.

Перша половина XVII ст., на яку припадає інтенсифікація взаємин українського та донського козацтва, а відповідно й переміщень запорожців і донців між Україною та Доном, Самарський перевіз та містечко Самарь дістають вагомий стимул для розвитку. Про те, що саме тут проходив маршрут на Дон виразно свідчать матеріали допитів запорозького полковника Олексі Шафрана та кількох козаків у Валуйці в 1626 р. Козаки,  вирушивши  з території Військ Донського на Запоріжжя, заблукали в степу й забрали до Валуйок. Під час допитів у місцевій Приказній ізбі їх підозрювали у спробах ошукати, бо шлях з Дону на Запорожжя пролягав задалеко від Валуйок. Як записано в документі, «А то відомо достеменно, і знають те багато людей, що з Дону в Запороги  та із Запорог на Дон ходять степом, не займаючи Дінця, на Кальміус і на Мох, а Дінця на лазять»26. На що, козаки відповіли: «Як  вони з козацьких містечок пішли і перевезлися річку Аксай, яка прийшла з поля і впала в Таузлу, а Таузла в Дон під козацькі містечка, і вони перевізшись через Оксай, пішли вверх по Тоузлу, і йшли Тоузлом 3 дні. І, покинувши Тоузлу праворуч, пішли степом ліворуч і прийшли на Кальміус. І як прийшли на Кальміус, і тут поле погоріло, шляхів не знати. І вони йшли тим горілим полем день і ніч, і найшли шлях, і подумали, що той шлях з Вовчих Вод, яким возять козаки липи в Кальміус, які ходять на море. І вони тим шляхом, думали, пішли до Вовчих Вод, а від Вовчих Вод до Дніпра вже близько»27.

А отже, шлях пролягав далі вздовж Самари. При цьому свідчення козаків щодо запасного маршруту для морських походів корелюється з «Описом України» Г. Л. Боплана: «Є у них ще один шлях повернення – повертаються вони через Донський лиман, перепливаючи протоку між Таманню і Керчю і піднімаючись по лиману аж до річки Міусу доти, доки вона сплавна до човнів. Від її верхів’я до верхів’я Тачаводи (Вовчих вод. – В. Б. ), лише 1 льє, а Тачавода тече у Самару, котра у свою чергу впадає у Дніпро на відстані 1 льє вище Кодака, як це видно на карті»28.

 Опис маршруту, яким рухався до р. Міус через Самарь з Полтави загін з 12-ти тисяч козаків на чолі з генеральним осавулом Дем’яном Лісовцем та Юрієм Хмельницьким влітку 1650 р., додатково свідчить, що Козаки вийшли з Полтави,  на Міусі мали поєднатися з кримськими татарами й вирушити на Дон: «А йшли вони з Полтави на Орчюк, на Берестову, на Оріль, на Самару, на Вовчі Води, на Медвежі Вод, на Тернівку, та на Колиш, на Кремки, на Міус»29.

 Водночас у перщій половині XVII ст. відбувається зміщення акценту  з приводу знакових пунктів при розмежуванні на Степовому Кордоні. Пов’язано це було з побудовою у 1635 р. фортеці Кодак. Нова твердиня заступили Самарь  у полеміці щодо лінії кордону, хоча географічно й була розташована поруч. Ще в 1624 р. калга Шагін-Ґірей вів мову про кордон по «Вовчій Воді», як «за предків наших учинений» й обіцяв королю віддати землі по Дон включно з примосковським полем, й увесь правий бік Дніпра до моря. Щодо фортець Білгород, Тягиня і Кілія, король буде ними володіти, якщо виб’є звідти турків30. Але після 1635 р. фігурує вже Кодак.

У Туреччині та Криму появу твердині розцінили як замах Варшави на те, щоб просуватися в глибину Поля й зображали в барвах «ставлення замку на ґрунті його милості цісаря оттоманського»31. Це змусило Річ Посполиту по новій освіжити контраргументи. При цьому в її позиції з’явився раніше не використовуваний доказ, козацький. Цілком прогнозовано в центр обґрунтування безперспективності претензій мусульманської сторони було поставлено короля тогочасних доказів – чинник старовини. «Те, щоб мав бути (Кодак. – В. Б.) на ґрунті цісаря турецького, ніколи бути не  може, бо відколи люди почали в тих краях мешкати, пращури наші володіли усім Дніпром»32, – читаємо в меморіалі коронного гетьмана С. Конецпольського послу до Туреччини В. М’ясковському. Турки ж, як і татари, з’явилися в тих краях недавно, «де зараз Крим генуезці тримали»33. Гетьман уїдливо відкинув турецькі аргументи щодо наявності мечетей в Причорномор’ї та арабських написів на деяких степових каміннях. Натомість попри всю гостроту козацького питання в річпосполитсько-турецьких стосунках коло підстав Речі Посполитої було заокруглене власне тим, що «як би собі козаки погодилися (на належність тих теренів мусульманській стороні – В. Б.), які від віків на Дніпрі мешкають»34.

У такому вигляді проблема увійшла в середину XVII ст., коли в горнилі Національно-визвольної війни була відновлена Українська держава у вигляді Гетьманщини. Відтоді проблема і Самарі, і Кодака почала звучати не тільки в контексті опанування Степового Кордону, а й стосунків центральної української влади із Запорозькою Січчю. Але це вже інша розмова.

1 Thompson L.  The South  African Frontier in Comparative Perspective // The Frontier in History: North Amtrica and Southern Africa Compared. –  New Haven, 1981  – P. 87.

2 Kristof L. К. D. The Nature of Frontier and Boundaries. – P. 271–273.

3 Riber A. J. Changing Concepts and Constructions of Frontiers/ A Comparative Historical Approach // Ab Imperio.- 2003 № 1 – P. 27.

4 Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом. (14–-18 ст.) // Записи Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 1991.- Т. ССХХІІ.  – С. 30.

5 Каппелер А. Южный и Восточный фронтир России в XVI–XVIII веках // Ab Imperio. – 2003. – № 1. – С. 49.

6 Prescott R. V. The Geography of Frontiers and Boundaries. – London, 1965. – P. 34-35, 41.

7 Ibidem. – P. 34–35.

8 Войтович  Л. Степи України у другій половині ХІІІ – середині XIV ст. // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. – Київ, 2006. – Т. 1. – С. 47; Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Київ, 1993. – Т. IV: XIV–XVI віки відносини політичні. – С. 317–318.

9 Kolodziejczyk D. Inner Lake or Frontier? The Ottoman Black Sea in the Sixteenth and Seventeenth Centuries // Enjeux Politiques, Économiques et Militaries en Mer Noire (XIV–XXI siècles). Études à la mémoire de Mihail Guboglu. – Braїla, 2007. – S. 127–130.

10 Докладно про вимоги сторін під час першої спроби демаркації 1538–1542 рр. див.: Veinstein G. L’occupation ottomane d’Očakov et le problème de la frontière lituano–tatare 1538–1544 // Passé turco–tatar present soviétique. Études offertes à Alexandre Bennigsen Louvain–Paris, 1986. – S. 123–155. Розмежування 1633 р. найгрунтовніше розглянув М. Крикун (Крикун М. Розмежування володінь Речі Посполитої та Османської імперії в 1633 році // Крикун М. Брацлавське воєводство у XV–XVIII століттях. – Львів, 2008. – С. 302–326.

11 Michalonus Lituani de moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum fragmina X, multiplici historia referta. – Basle, 1615. – P. 24.

12 Skorupa D. Stosunki polsko-tatarskie 1595–1623. – Warszawa, 2004. – S. 128, 158, 223–226, 246.

13 Biblioteka Ossolińskich. – № 3169 / III (Biblioteka Narodowa. –Оddział miktofilmów. –  Mf 9932. – S. 39).

14 Biblioteka Warszawska. – 1852. – T. 2. – S. 19.

15 AGAD. –Zbiór Branickich z Suchej. – № 155 /181. –  S. 16.

16 Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. VIII. – С. 318.

17 Там само. – С. 322, 325.

18 Biblioteka Jagiellońska. – № 211 (Biblioteka Narodowa. – Oddział mikrofilmów. – Mf. 1033). –  S. 483). Див. також: Kolodziejczyk D. Inner Lake or Frontier… – S. 129.

19 Biblioteka Jagiellońska. – № 211 (Biblioteka Narodowa. – Oddział mikrofilmów. – Mf. 1033). –  S. 483.

20 Векленко В., Ковальова І., Шалобудов  В. М. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник. Нова Серія. – Київ, 2004. – С.199.21Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т. ІІ. – C. 99.

22 Архив Юго-Западной России. – Киев,  Ч. VII. – Т. 1. – С. 84–85.

23 Універсали Богдана Хмельницького, Київ, 1998. – С. 251.

24 Ширше про це, а також про роль українських козаків у зародженні донського козацтва див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст.. – Київ; Запоріжжя, 1998. – С.58–75.

25 Універсали Богдана Хмельницького,. – С. 251.

26  Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – Москва, 1953. – Т. 1. – С. 70–71.

27 Там само. – С. 71.

28 Боплан Г. Л. Опис України. – Київ, 1990. – С. 74.

29 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – Москва, 1954. – Т. 2. – С. 444.

30 Golębiowski Shahin Girej i Kozacy // Biblioteka Warszawska. – 1852. – T. 2. – S. 19.

31 AGAD. – Zbiór Komierowskich 57/74. – S. 174–175; Korespondencja Stanisława Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632–1648. – Kraków, 2005. – S. 559. 32 Korespondencja Stanisława Koniecpolskiego… – S. 593.

33 Tamże. – S. 594.

34Tamże.

В. А. Брехуненко, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, спеціально для сайту КП «Етнографічні парки Дніпра» ДМР