Поорілля у 1736 році

2 роки ago Sukhomlyn 0

© О.А.Репан

Визначальною подією, яка наклала свій відбиток на життя нашого краю у 2 половині 30-х років XVIII ст., стала російсько-турецька війна 1735-1739 років. Війна фактично розпочалася восени 1735 р. походом загону генерал-лейтенанта М.Леонтьева на Крим. Вище російське керівництво намагалося надати бойовим діям 1735 р. вигляд масштабної, але більш-менш традиційної козацько-татарської сутички. Натомність у 1736 р. остаточно утверджується думка про необхідність великої війни з Османською імперією.

Основні зусилля у 1736 р. Росія планувала зосередити на кримському напрямку. Фельдмаршал Х.Мініх, перебравши командування на себе, вирішив перетворити Поорілля на базу армії, що мусила здійснити похід на Крим. Обравши Царичанку пунктом збору військ і головним складом продовольства та боєприпасів Мініх віддав наказ про зміцнення укріплень цього містечка, що лежало неподалік правого флангу Української лінії. Після закінчення робіт Царичанку прикривав великий ретраншемент на 8 бастіонних фронтів. Китайгород для оборони мав зімкнутий окоп, який називався замком. На додаток було побудовано невеличку фортецю зі земельним валом, яка поєднувалася з укріпленнями Української лінії. Для зручності військ через Оріль було наведено 7 мостів, на території нашого краю будувались й інші ретраншемента (Усть-Самарський, Самарський, Новосіченський), які все більше мілітаризували обличчя регіону.

За ініціативою Мініха в Україні почала проводитись політика закритого кордону. До цих заходів, серед інших прикордонних, було залучено Царичанську та Китайгородську сотні. Спираючись на систему ретраншементів та козацьких дозорів головнокомандуючий намагався перекрити всі шляхи до підросійської України та з неї. Новоутворений Український ландміліцький корпус мусив пильнувати Українську лінію від Донця до Дніпра, а нижче по Дніпру кордон контролювали запорожці. Було введено також систему паспортів для виїзду за кордон, що мусило, на думку генералітету, позбавити противника достовірної інформації. В свою чергу російська розвідка, координована резидентом Росії в Стамбулі Неплюєвим, намагалася знайти невдоволених або просто ласих до грошей відданих Порти. Саме з такого джерела було отримано інформацію про підготовку набігу Буджацької орди на Україну2.

Приготування до війни вимагали залучення великої кількості людей. Наприклад, наприкінці 1735 – початку 1736 років для ремонту Української лінії з Гетьманщини та Слобожанщини було виряджено 15000 чоловік. На додачу до цього, генерал-лейтенант Урусов, що керував полагодженням лінії, отримав дозвіл брати людей з Гетьманщини стільки, скільки буде потрібно. До речі, з ремонтом цієї лінії пов’язаний випадок, не дуже характерний для того часу. Мініх, проінспектувавши Українську лінію та повернувшись до Царичанки, почав вимагати для її ремонту 53000 чол. з Гетьманщини та Слобожанщини. У відповідь надійшла несподівана відмова голови Правління гетьманського уряду кн. Шаховського, який посилався на неможливось подальшого обтяження місцевою люду. Після жвавого листування з обопільними звинуваченнями, Мініх та Шаховський звернулись до Петербурга і початкова цифра була знижена до 15000 чол.3

Незважаючи на заходи по запобіганню татарському нападу, думка про нього протягом всієї війни хвилювала як урядовців, гак і військове керівництво. На початку 1736 р. за наказом князя Барятинського (який посів місце померлого Шаховського) починається виведення мешканців з прикордонних, в т.ч. поорільских, хуторів до містечок, “дабы в случае неприятельского нападения разорения им не было”4.

Проте прикордонні мешканці мало зважали на такі рішення Барятинського чи, наприклад, накази Мініха, який 2 травня 1736 р. вимагав переселення “задніпровського” населення в межі Гетьман- щини. Нагадаємо, що особливо чутливими до будь-якого посилення утисків були козаки та селяни прикордонного Полтавського полку, котрі мали можливість перенести своє господарство південніше. Не дивно, що саме в Полтавському полку у 1731 р. було найбільше вільних селян – 81% (для порівняння у північному, Чернигівському полку – лише 71%).

Ще більше активізувало просування землеробської колонізації на південь повернення у 1734 р. запорожців на старі місця. Тепер, почуваючи себе безпечніше не лише від татар, але і від російської влади, втікачі поводились в запорізьких степах впевненіше. Наприклад, у березні 1736 р. царичанська і китайгородська сотенна старшина скаржилась “что з обывателей тамошных, прычыною пограничности диючихся им несносных тягостей кыдают свои жылыща и уходят на запорожскую новонаселяемою слободу Койдак”. Полтавський полк не ризикнув збройною рукою повернута втікачів і полковий осавул І. Левенець звернувся за інструкціями до Генеральної військової канцелярії, де цю справу поклали до довгої шухляди. Цікавими є відомості про кількість втікачів. Лише на початку 1736 р. з Царичанки втекло 15 козаків та 68 посполитих, з Китайгорода – 1 козак та 24 посполитих5.

Бажання переселитися на південь, незважаючи на можливість татарських нападів, мешканцям Гетьманщини додавали постійні реквізиції. 20 жовтня 1735 р. фельдмаршал Мініх надсилає з Царичанки вимогу про збір провіанту, який до 1 грудня мусить бути пере­везений в район Самари. 6 травня 1736 р. датується указ імператриці про збір з кожного подвір’я малоросійських та слобідських полках осьмини борошна, 1/4 четверика крупи, 2 четвериків вівса. В цьому ж указі дається інструкція щодо розташування продовольчих магазинів; два з них було засновано на сучасній території нашої області – у Царичанці та Усть-Самарі6.

На перший погляд, норми збору провіанту не такі вже й великі. Але це був лише початок. Вже 16 липня 1736 р. князь Барятинський отримує наказ зібрати додатково 100000 чвертей борошна та 50000 чвертей вівса. Навздогін летить указ від 11 серпня – зібрати 10000 волів. А щоби в українців не виникало бажання продати свою продукцію де-небудь у Смоленську чи Любліні, замість здавати її задурно для армії, Барятинський проявляє ініціативу, забороняючи це робити, за що негайно отримує подяку з Петербургу. 30 серпня датується наказ зібрати в Гетьманщині 500000 пудів сіна, яке мусить бути негайно доставлено в Царичанку. Замислимось – лише для перевезення такої кількості сіна потрібно щонайменще 20000 возів, і це – не повний перелік всього зібраного, а війна тривала і далі7.

Але повернемось до компанії 1736 р. На початку квітня під орудою Мініха в районі Царичанки мусило перебувати 85 тисяч чоловік, в т.ч. 30 тис. чол. нерегулярного війська. Для козаків Гетьманщини кампанія 1736 р. мала свою особливість. їхній 16-тисячний корпус мусив очолити генеральний хорунжий Яким Горленко, який під час походу носив звання наказного гетьмана. На початок квітня під Царичанку мусили прибути (далі йде перелік козацьких полків, їхніх командирів в Кримському поході та кількісного складу:

Прилуцький полк (полк суддя М. Ягельницький)- 1116 чол.

Київський полк (полк, осавул О. Гречка) -671 чол.

Нижинський полк (полк, обозний І. Величковський) -2509 чол.

Полтавський полк (полк осавул І. Левенець) – 1324 чол.

Лубенський полк (полковник Петро Апостол) – 2978 чол.

Переяславський полк (наказний полковник В. Томара) – 1874 чол.

Миргородський полк (полковник Павло Апостол) – 1196 чол.

Чернігівський полк (полк, обозний П. Сандурський) -1393 чол.

Стародубський полк (полк, обозний О.  Єсимонтович) – 995 чол.

Галицький полк (полковник Г. Грабянка)- 1943 чол.

Проте мобілізація козаків та їхнє пересування до Царичанки проходили з ускладненнями. Полкові команди з’явились не всі, а ті, що з’явились, не завжди були у повному складі. 9 квітня під Царичанку прибула частина Миргородського полку (полк, осавул С. Галаган), 11 квітня – Переяславський полк (наказний полковник В.Томара), 12 квітня – Гадяцький полк (полковник Г. Грабянка) за Прилуцький полк (полк, осавул М. Мовчан). Затримки і неповний комплект козаків командири найчастіше пояснювали тим, що великоросійські війська гвалтом забирали коней та козаків для своїх потреб9. Пізніше, на марші, полки будуть приєднуватися до команди наказного гетьмана, або, навіть не з’явившись перед очі Я. Горленка, передаватись під команду російських генералів.

12 квітня 1736 р. армія виступила з Царичанки. Цей марш, який відбувався поки що на своїй території, мусив дати військам втягнутися та виправити недоліки. В Усть-Самарському ретраншементі, наприклад, було залишено 300 козаків Чернигівського полку, які не взмозі були продовжувати марш, зважаючи на стан. Всі війська було поділено на 5 колон під командою таких офіцерів російської армії – Шпігеля, Тараканова, Леонтьева, Ізмайлова та принца Гессен-Гамбурзького. Гетьманські козаки підлягали генерал-лейтенанту Леонтьеву, але їх дуже часто використовували й інші генерали.10

Дії армії Мініха в Криму були, на перший погляд, успішними Було взято такі міста як Бахчисарай, Ак-Мечеть, Перекоп Але закріпитися в Криму не вдалося і 17 липня розпочався довгий, виснажливий марш через степовий Крим та Дике Поле до Самари. Дійшовши до гирла Самари, командування дало військам відпочинок та підрахувало втрати. В боях загинуло 2 тисячі чоловік, від хвороб та голоду на порядок більше. Мініх привів до Самари лише половину того війська, з яким 4 місяці тому вирушив на Крим.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:

1Байов А. Русская армия в царствовании императрицы Анны Иоанновны. – СПб., 1906. – С. 195.

2Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК). – Ф. 59. Київська губернська канцелярія. – Оп. 1. –Спр. 515, 564.

3Полное собрание законов Российской империи, (далі ПСЗ). – СПб., 1830. – Т.9. – №6973 -0856-857; Костомаров Н. Фельдмаршал Миних и его значение в русской истории //Вестник Европы /без года/ – С. 5-29.

4ЦДІАК. – Ф. 51. Генеральна військова канцелярія. – Оп. 3. – Спр. 5337. – Арк. 2.

5ЦДІАК .- Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 5643. – Арк. 2-4, 8.

6ПСЗ. – Т. 9. – №6948. – Арк. 806-807.

7ПСЗ. – Т. 9. – №7011, 7029; Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. – М.,1859. – Т. 2. – С. 11; ПСЗ. Т. 9.- №6948.- Арк. 806-807.

8ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 5420.-Арк. 2; Спр. 5355. – Арк. 26-32.

9ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 506.- Арк. 2-6.

10ЦДІАК. – Ф. 1560. Канцелярія наказного гетьмана у Кримському поході 1736 р. Я. Горленка. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 9, 14.

Опубліковано у:

Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип. 1. – Д., 1998. – с. 96-101.