Диверсійний рейд Шехбаз Гірея на Присамар’я 1769 р.

1 рік ago Sukhomlyn 0

© В. В. Грибовський

В історіографії устійнився погляд на військову історію Кримського ханства як одноманітний плин набігів – заходів з виразно грабіжницькою мотивацією, чинених від початку ХVI ст. і до російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Похід Крим Гирей-хана на Єлизаветинську провінцію в січні–лютому 1769 р. традиційно вважають за «останній татарський набіг» на територіальні володіння Російської імперії. Втім навіть побіжний розгляд воєнних дій тієї війни наводить на цілком очевидний висновок про те, що то не був ані останній, ані татарський, ані, власне, набіг. Адже, по-перше, той похід мав за мету знищення військових об’єктів ворога – фортеці св. Єлизавети (тепер м. Кропивницький) і пов’язаної з нею мережі укріплень – шанців, але ж не розграбування території як самоціль. По-друге, в поході Крим Гірея брали участь не лише кримські татари, але й ногайці (вони складали більшість), турки, російські козаки-некрасівці та інші підданці кримського хана, а також французькі військові спеціалісти. Досі не вповні з’ясована роль у тому поході польських конфедератів, котрі погоджували свої виправи з кримцями. Поняття «кримці», що ним послуговується автор цієї публікації, вочевидь, краще вловлює специфіку предмета, порівняно з маловиразним словом «татари». Тож його й адресовано на позначення підданців Кримського ханства, мобілізованих задля воєнної мети. Врешті третє: найбільш інтенсивні диверсійні рейди кримці чинили наприкінці літа – в першій половині осені 1769 р., тобто вже після смерті Крим Гірея і його «останнього набігу».

Цю, третю, обставину лише побіжно висвітлено в науковій літературі. Про неї стисло йдеться в працях А. Петрова [14, с. 312], А. Скальковского [17, с. 458–460] та О. Апанович [6, с. 145–151]. Вона й склала предмет цього дослідження, в якому автор розвиває аргументи, викладені в попередніх публікаціях [7; 8] і деталізує розгляд подій на Присамар’ї.

Почнімо з констатації розташування військ Російської та Османської імперій (з Кримським ханством включно) на півдні України впродовж першої половини 1769 р. Наприкінці весни 1769 р. Перша і Друга російські армії були зосереджені біля Південного Бугу та Дністра; тут перебували й головні сили турків та кримців. Власне, цей терен командувачі російських і турецьких військ вважали за головний театр воєнних дій. У Петербурзі були впевнені в тому, що лівобережжя Дніпра є достатньо вбезпеченим від нападу з боку Криму наявністю Української укріпленої лінії; захист володінь Війська Запорозького, розташованих на південь від тої лінії, до уваги не брали. Саме звідси росіяни планували раптовий рейд на Кримський півострів і задля того відрядили корпус генерал-поручика М.-І. фон Берга. 27 червня він зайняв район річок Токмак і Молочна [14, с. 299–300], а згодом вчинив невдалу спробу перейти через Сиваш. Опісля того Берг відвів свій корпус до р. Кальміус, де приготувався до оборони, і відрядив спеціальний загін на чолі з графом Остерманом для контролю лівобережжя р. Самара [14, с. 304–307; 5, арк. 12 зв.]. Ще перед тим кошовий отаман П.І. Калнишевський закликав запорожців, котрі перебували в Кальміуській паланці, до евакуації до Присамар’я. Територію на південь від р. Самара Кіш лишив без прикриття, адже, виконуючи наказ російського командування, мусив спрямувати основні свої сили на блокування турецької фортеці Очаків.

21 липня Берг повідомив командувачеві Другої армії П.А. Рум’янцеву про те, що турки намірялися висадити з моря десант в районі Таганрога і що туди мав прибути кримський хан на чолі «совокупных сил с той стороны [Днепра] пришедшеи ногаискои орды». З розпитів запорожців, котрі втекли з кримського полону і бачили поблизу Генічеська потрощені турецькі кораблі й тіла мертвих турецьких вояків, Берг зробив висновок, що долю ворожого плану визначив буревій [5, арк. 25 зв.]. Вже не очікуючи нападу з моря, Берг розташував свій корпус вздовж річок Берда і Кінські Води. У центрі цього розташування – між верхів’ями річок Берда, Каратиш і Кінські Води – перебував великий калмицький загін. Попереду нього Берг розставив бекети для підтримки комунікації по берегах цих річок. Наприкінці серпня калмики отримали наказ випалити траву в степу. Втім, удаючи його виконання, вони заглибилися в степ і непомітно відійшли до Кальміусу, кілька день стояли на лівому березі цієї річки, вичікуючи, та згодом попрямували до р. Дон. У Берга зосталося близько 300 калмиків [5, арк. 6], котрі й склали майже всю легку кінноту корпуса фон Берга. Через щойно утворену «щілину» миттю прослизнули кримці й загубилися в степах у напрямку до р. Самара. Така синхронність дій промовляє про таємне погодження між кримцями й калмиками. Кримці ввели супротивника в оману, вдавши свою чисельність більшою, ніж вона була насправді: їхні коні витолочили тасьму (слід на траві) завширшки 20 верст. Отож у ворожих спостерігачів склалося враження, буцім «орды целое царство пошло». Опісля ж з’ясувалося, що кількість диверсантів ледь перевищувала 3 тис. осіб [17, с. 460].

У верхів’ях р. Кільчень кримці розбили невеликий загін запорожців Кальміуської паланки й рушили до Самарської, Орільської та Протовчанської паланок – найбільш залюднених районів Запорожжя [6, с. 145–146]. 30 серпня їх помітили у верхів’ях р. Самара, в кількох верстах від м. Тор (сучасне м. Слов’янськ, Донецька обл.) [5, арк. 8]. Того ж дня кримці атакували російський форпост біля р. Оріль; його захисники змогли вийти з оточення й сховатися у фортеці св. Параскевеї, що входила до Української укріпленої лінії. Кримці пішли за ними, потім поділилися на дві частини, що, у свою чергу, роздробилися на невеликі загони – традиційні татарські чамбули, відомі ще за описами Г.-Л. де Боплана. Вони розійшлися в протилежних напрямках уздовж тієї лінії, піддавши систематичному руйнуванню та пограбуванню поселення й господарські об’єкти. 1 і 2 вересня кримці знищили запорозькі слободи Перещепине і Козирщину, 3 вересня – Личківку [13, с. 135, 141]. На їхньому шляху трапилися й «деревни» командира лінії генерал-майора Карла фон Штофельна, «кои впереди лини[и] за 30 верст [находились], [были] все разорены». Постраждали й посполиті Полтавського полку, а також однодворці, які відбували лінійну службу і на той час «в степи со скотом от линии в отдаленности находились» [5, арк. 28 зв.].

Диверсія кримців охопила простір довжиною більше 100 і до 70 км завширшки; утім вони оминали об’єкти, що перебували під захистом команд лінії. Найближче нападники підійшли до Олексіївської фортеці (сучасне с. Олексіївка, Первомайський район Харківської обл.), де «пришедшие со степи татара» відігнали коней артилерійської команди та худобу місцевих мешканців [5, арк. 8 зв.]. Кримці традиційно уникали штурму навіть малих укріплень, захищених артилерією, і лише в разі крайньої потреби виснажували осадженого супротивника фальшивими атаками, спонукаючи його витрачати боєкомплект, і вже по тому йшли на штурм [17, с. 460].

Цей рейд був учинений настільки вдало – і стосовно вибору часу, коли ворог щонайменше був до нього готовий, і щодо військового керування, яке забезпечило чудову маневровість та злагоджені дії учасників, – що навіть побіжний його розгляд змінює устійнені уявлення про військові можливості Кримського ханства в останні роки свого існування. На той час П.А. Рум’янцев ледве встиг прийняти командування Першою армією, а щойно призначений на керування Другою армією П.І. Панін ще не доїхав до свого штабу у фортеці св. Єлизавети. Ошелешений Рум’янцев писал Катерині ІІ: «…Неожиданное покушение неприятеля к стороне [Украинской] линии сделалось сверх всех способов, которые в преграду я тому предопределял […]. Настоящее происшествие превосходит […] мое воображение; как мог просмотреть генерал-поручик Берг сию неприятельскую попытку!» [13, с. 135]. П.І. Панін опинився в більш кумедному становищі, адже 8 вересня він пропонував Катерині ІІ стягнути війська, що перебували на степовому лівобережжі Дніпра, на правий берег, вважаючи його менш захищеним від нападу супротивника. Та, за іронією, в той само час кримці вже встигли сплюндрувати запорозьке лівобережжя й безкарно звідти повернутися. Тобто, на той момент командувач Другої російської армії не володів ситуацією. Лише 15 вересня Панін інформував імператрицю про отримання рапорту Берга від 2 вересня про напад кримців і виправдовувався тим, що того дня він тільки встиг прибути до фортеці св. Єлизавети [5, арк. 11 зв.].

Попри інформацію фон Берга, напад кримців очолив не хан Девлет Гірей, ставку котрого 25 серпня помітили біля Могильова-Подільського [9, с. 310], а його брат калга-султан Шехбаз Гірей, спільно з очільником кримськотатарської знаті Шахтемір-агою [17, с. 466; 6, с. 145]. Як свідчив полонений ногаєць, кримські татари того літа в похід ані до Хотина, ані до Очакова не ходили, а стояли перед Перекопською лінією; у складі ханського війська в Молдові та на Поділлі були переважно єдисанські та буджацькі ногайці [17, с. 454]. Отже, команду калга-султана складали кримські татари, джембуйлуковці та, можливо, єдичкульці.

Наголосимо: це був не просто грабіжницький набіг, а диверсійний рейд, спрямований на знищення населення, економіки й інфраструктури на території ворога. Кримці палили запорозькі зимівники, хутори й слободи, церкви та паланки (укріплення і центри місцевих адміністрацій), нищили все, що неможна було взяти як здобич і що мала певну цінність для супротивника: запаси хліба і сіна, різні побутові речі [1, арк. 10–11, 11 зв., 20, 34]. Полковий старшина Василь Хорбат, котрий замість полковника тоді урядував Орільською паланкою, так описав напад кримців: «Неприятельское татарское войско на села Козырщину, Лычковку и Перещепину напав, хаты и дворы пожгли, скот рогатый, лошадей и овцы позаймали, а их самих людей умертвили, а иных в плен вместе с женщинами забрали, хлеба и прочее пожгли и вконец разорили, а оставшиеся от страха разбрелись, и только почти и осталось, что в селе Коповки, да против Нефорощи оселенном и при монастыре Нефорощанском живущие, но они находятся в немалой опасности, и если неприятель возвратится и сделает нападение на крепость Нефорощанского монастыря, то по неимению оружейного народа, оборонять некому» [6, с. 147]. «Скаска» Івана Губенка, мешканця слободи Чорнухівка Протовчанської паланки, викладена в документі від 26 вересня, розкриває унікальні ситуації на рівні повсякдення під час того рейду. Губенко з двома товаришами, Мамаєм і Сіромахою, в перших числах вересня їздив на трьох возах до степової річки Тирса за кислицями «для домашнего своего обиходу […] на квас». «Перед вечером» (мабуть вечерею) на них наїхав чамбул з 15 кримців. Мамай і Сіромаха сховалися в заростях терену, Губенко ж – в очереті у воді. Однак його розшукали і зв’язали, забрали їхніх коней, вози та все інше майно. Вночі, коли кримці поснули, Губенкові вдалось втекти. Що сталося з його товаришами – «взяли они живем или порубили» – того він не знав; утім говорив, що «оных и поныни нет». Більшість документів, що відобразили диверсію Шехбаз Гірея, сухо констатує ті трагічні події: «в Килчени в жителки самарской Параски Горкушихы трех человик порубано, мужеска и женска полу в плен взято 16… От жителки самарской Насти Мамайкы, будучи в Великой Терновки, взято в плен двох человик, жену одну» [1, арк. 10–11, 11 зв., 20].

Джерела фіксують надмірну жорстокість нападників, що не має раціонального пояснення, як-от убивство жінок шаблями [цдіак, арк. 20], або відрізані вуха і литки на трупах російських пікінерів, які обороняли невеликий бекет [6, с. 151; 17, с. 460]. Утім, запорожці в ногайських аулах чинили не інакше. Російські ж командири відзначилися брутальним катуванням полонених. Так, фон Берг «с пристрастием» допитував «татарина», схопленого під час розвідування розташування його корпусу і, вважаючи його відповіді «необстоятелными», наказав «еще сечь, но толко от него уже болше ничего сведать не мог, которой чрез сутки и умер» [5, арк. 23–23 зв.].

Генерал-поручик фон Берг, не маючи достовірної інформації про чисельність кримців, страхався їх переслідувати, з огляду на невелику кількість свого корпусу, брак легкої кавалерії та ризик відриву від комунікацій. Для перекриття зворотного руху Шехбаз Гірея він 6 вересня відрядив загін на чолі з майором К.Н. Юзба́шем, складений з 1100 «доброконных человек», відібраних з усіх полків, 200 калмиків і посилений 2 гарматами. Основні ж сили Берг зосередив в одному місці й огородив його вагенбургом (укріплення з возів), себто приготувався до оборони. За таких обставин не могло бути й мови про другу спробу наступу на Крим. Після втечі калмиків він зостався без легкої кавалерії, котра в умовах степу часто мала вирішальне значення. Очікування 7 тис. донських козаків, призначених головним командуванням на місце збіглих калмиків, перевищило встановлений термін через «медлителство» донського отамана С.Д. Єфремова [5, арк. 18 зв., 27]. Берг звернувся по допомогу до Коша: «чтоб сколко можно для занятия Конских Вод и содержания по оной [реке] поста выкомандировать запорожских воиск» [5, арк. 24 зв.–26 зв.]. Хоч більшість запорожців тоді перебувала біля Очакова та Бендер, з Січі, все ж, відрядили запорозького старшину Андрія Порохню на чолі 1260 козаків. Спантеличений оманливою шириною тасьми, він не наважився переслідувати кримців, бо оцінював їхню чисельність в 20 тис. [17, с. 459]. Відповідальні особи пояснювали незадовільний стан Української лінії хворобою генерала Штофельна, котрого розбив параліч [5, арк. 29]. Хвороба тієї ж властивості охопила все управління тою оборонною системою, звівши нанівець принцип заміщення чинів. Ніде не стрівши організованої протидії, кримці поверталися з багатою здобиччю. 6 вересня, коли загін полковника Юзбаша даремно вишукував їх біля Кінських Вод, вони «скоропостижно» перейшли р. Молочну. Берг мусив лише обмежитися наказом Юзбашеві «пост взять и кордон содержать по Конской» [5, арк. 24 об., 28–28 об.].

Запорожці мали всі підстави звинувачувати в пропуску кримців російське командування і вимагати від нього компенсації збитків. Підставою для того стало відшкодування, надане імперським урядом Штофельну [6, с. 148]. У трьох постраждалих запорозьких паланках – Самарській, Орільській, Протовчанській – зібрали неповну інформацію про втрати: 114 вбитих, 474 полонених, більше 2 тис. відігнаних коней і 4 тис. голів великої рогатої худоби, близько 12 тис. овець [1, арк. 12 зв., 23 зв., 31 зв., 42 зв.]. У степовому краї, де населення відзначалося надзвичайною рухливістю, особливо під час війни, зібрати й перевірити інформацію про втрати і збитки, як те вимагав імперський уряд, було річчю майже неможливою. Доходило до того, що полковник Самарської паланки Ярема Василів занотовував розповіді на базарі: «что при ежечастом в торговыя собрания публиковании говорят, на что […] я записиватиму» [1, арк. 24]. Іншого публічного місця в запорозьких паланках не існувало. Здебільшого, фіксували факт відсутності людини, і не було можливості з’ясувати напевне: чи то її вбили, чи то забрали в полон, чи то вона втекла до безпечного місця. Наявні дані вкрай приблизно промовляють про населення та майно запорозьких зимівників, що рухалися майже без обліку. Втім, в Орільській паланці змогли аргументовано оцінити збитки в 29 183 руб. [6, с. 148]. Відносно певні дані (принаймні ґрунтовані хоч на якомусь обліку, втім – не завжди) стосувалися збитків вищих урядовців Запорозької Січі. Так, з табунів кошового отамана Петра Калнишевського, що їх пасли біля р. Кільчень, в Орільській паланці, кримці відігнали 1500 коней, з них 460 – верхових; з іншого ж його табуна, в Протовчанській паланці, – 600 коней. У полковника Опанаса Ковпака – спалили три хати, двір, «загород частокольный, с доброго резанного дерева», зруйнували млин «с хлебными и прочими припасами», знищили 13 діжок борошна, 4 діжки пшона, посуд на 300 рублів, «а лошадей, овец, рогатого скота столько угнали, что трудно подсчитать» [6, с. 149].

Аби з невдоволення запорожців не сталося заворушення в скрутний для імперії час, П.І. Панін мусив сплатити їм «некоторое число» грошей з «экстраординарной суммы» Другої армії [5, арк. 13–13 зв.]. 28 вересня Катерина II схвалила це його рішення і, не входячи в подробиці збитків, наказала видати Війську Запорозькому щорічну платню в подвійному окладі (звичайний оклад становив 7 579 руб.) [4, арк. 35].

Напад кримців на Присамар’я, що тривав з 30 серпня по 6 вересня 1769 р., мав величезне значення для подальшого ходу війни. По-перше, калга-султан, будучи за відсутності кримського хана відповідальним за оборону Кримського півострова, мав діяти на чолі допоміжної сили турецького десанту під Таганрогом, однак наважився на самостійну виправу. Вчинений ним диверсійний рейд виявив системні недоліки оборони супротивника на степовому лівобережжі Дніпра. По-друге, ця виправа зірвала другу спробу росіян атакувати Крим силами корпуса фон Берга. По-третє, в шерезі пов’язаних з нею наслідків були міграція калмиків до Джунгарії 1771 р. і суд над отаманом Війська Донського Степаном Єфремовим у 1772 р. Міграція калмиків збіглася із заворушенням яїцьких козаків, котрі відмовилися їх переслідувати на вимогу імперського уряду (навіть сприяли їхній втечі) та згодом склали основну силу Омеляна Пугачова. С.Д. Єфремов не лише не відрядив 7 тис. козаків до корпуса фон Берга, але й передчасно відкликав на зимівлю 3 тис. донців, що перебували в складі Другої армії [14, с. 312–313]. Це, в поєднанні з іншим, оприявнило розлад всієї системи управління степовим кордоном Російської імперії, створеної після укладення російсько-турецького миру 1739 р. Напад Шехбаз Гірея, вчинений малими силами, на перший погляд, здається уколом дрібною шпилькою в тіло гіганта. Однак це був укол у переплетіння кількох больових точок; укол, котрий змусив його добряче здригнутися і на деякий час заціпеніти від судом.

П.І. Панін мав ретельно дослідити увесь ланцюг інцидентів, пов’язаних з рейдом Шехбаз Гірея. Отож він і дійшов висновку про потребу остаточної ліквідації Української лінії. Критика її оборонних спроможностей, звісно, не була новою. Скандал щодо недбалого спорудження лівого флангу, в районі Бахмута і Тора, стався ще 1735 р. [15, с. 16], себто на початку чергової війни Османської та Російської імперій. Тоді ж на південь від лінії, тобто в межах Запорозьких Вольностей, виникла окрема мережа укріплених пунктів – ретраншементів (Кам’янський, Усть-Самарський, Старо-Самарський, Биркутський та ін.) та редутів (Кайдацький, Романовський, Сокольський та ін.). Бєлградський мирний договір 1739 р. зафіксував підросійський статус Війська Запорозького і визначив російсько-турецький (і, водночас, кримський) кордон вздовж р. Кінські Води до р. Берда. Втім увесь терен Запорожжя був визнаний за буферну зону між двома імперіями, в якій монархія Романових не мала право володіти будь-якими фортифікаціями. Власне, на виконання цієї вимоги, російська військова колегія в 1744 р. була змушена ліквідувати Усть-Самарський та Биркутський ретраншементи, як і низку редутів, а Кам’янський і Старо-Самарський ретраншементи, Кайдацький і Сокальський редути – «содержать малыми замками» [18, с. 52–53]. Частину редутів закріпили за Українською лінією. Водночас намагалися створити більш дійовий замінник щодо неї, яким могла стати нова мережа укріплень від гирла р. Самара до р. Лугань; про це йшлося в нереалізованому проекті проект генерал-лейтенанта П. де Бріньї 1743 р. [18, с. 53–54]. Російський уряд передбачив швидке відновлення ліквідованих об’єктів з початком чергової війни з Османською імперією. Ситуація з Усть-Самарським і Кам’янським ретраншементом нагадує їх приховану консервацію. Там залишалося артилерії «довольное число», про що нагадали запорожці в 1754 р., сподіваючись отримати обіцяні в Петербурзі гармати; січова артилерія, включно з наданою від уряду 1746 р., як свідчили запорозькі депутати в столиці імперії, «от стрельбы давно повреждена». На «Усть-Самарском острове» (його локалізація незрозуміла; острів під назвою Мойка або Старуха виник унаслідок створення Дніпровського водосховища [18, с. 53]), як дізналися запорожці, лишився «рубленной лес», який «ни на что не употребляется». Його теж у Січі сподівалися отримати «на наше воисковое строение» [2, арк. 170]. Та марно; призначення цієї деревини було іншим. Припущення О.В. Харлана про «ймовірність» того, що в Усть-Самарському ретраншементі лишався гарнізон аж до 1769 р. [18, с. 53] у світлі наведених даних не знаходить підтвердження. Вочевидь, ретраншементи і редути російські команди швидко поновили на початку війни 1768–1774 рр. Деякі з них, як-от Усть-Самарський і Кам’янський, були готові відбивати напади чамбулів Шехбаз Гірея (про це йдеться без деталізації, як про «агарянское нашествие») [18, с. 53, 56]. Старо-Самарський ретраншемент, як показав на основі ретельного аналізу джерел О.А. Репан, продовжував існувати в міжвоєнний період, маючи у своєму складі артилерійську команду та належну інфраструктуру [16, с. 235–236].

Замість Української лінії, що підлягала ліквідації, П.І. Панін спершу запропонував Катерині ІІ розмістити частину калмиків на південь від р. Самара – «чтобы из жилищ сего народа несколько тысяч человек переходили, хотя попеременно, с своими кибитками и всеми обыкновенными запасами совсем качевать на время нынешней войны на степь, лежащую пред Украинской линиею […] к предохранению от зимних татарских набегов» [5, арк. 32]. Неважко здогадатися про причини, з яких імперський уряд не схвалив цієї пропозиції. Адже йшлося, небагато-немало, про вилучення величезного шмату Запорозьких Вольностей, і в той саме час, коли стрімко зростала протидія запорожців поглинанню своїх земель Новоросійською губернією. З іншого ж боку, і в Калмицькому ханстві, розладнаному та врізаному втручанням імперських чиновників, на той час до надміру зросло невдоволення російським владарюванням.

П.І. Панін, удруге втрапивши в кумедне становище, причому на тлі успіхів свого конкурента в придворній боротьбі – П.А. Рум’янцева, вже не міг дозволити собі легковажні імпровізації. Тож він мусив підтримати ініціативу віце-президента Військової колегії З.Г. Чернишова щодо спорудження нової, Дніпровської укріпленої лінії; цей проект був винесений на розгляд Ради при дворі Катерини ІІ ще 27 липня 1769 р. [10, с. 4], наприкінці ж того року важелі прямого керування будівництвом нової лінії опинилося в руках П.І. Паніна [12, с. 128–131]. Дніпровську лінію заклали там, де зупинився корпус фон Берга: від Азовського моря по р. Берда до місця впадіння р. Кінські Води в Дніпро. Спорудження нових фортець на самих кордонах Кримського ханства дозволило російському командуванню не лише забезпечити регулярні поставки на передову боєприпасів, провіанту, фуражу, медикаментів та ін. в потрібній кількості, як і підтримувати постійні комунікації, але й облаштувати постійні місця для розміщення великої кількості солдатів у зимовий час [12, с. 166–168]. Остання обставина була чи не головною перешкодою для утримання атакованого Криму під час війни 1735–1739 рр. Тепер же імперія Романових створювала умови для того, щоб здійснити першу довготривалу окупацію Криму влітку 1771 р.

Кримці, натхненні блискучим успіхом Шехбаз Гірея, чинили нові напади. У середині вересня 1769 р. вони з’явилися на запорозькому лівобережжі й знищили два опорних пункти росіян; утім наближення команд донських козаків спонукало їх відійти. Аби перекрити їм дорогу в Крим,  Берг рушив з двома піхотними, драгунським і гусарським полками до р. Мокрі Яли; його авангард – загін майора Юзбаша, складений з 400 калмиків, вийшов на Кінські Води. Однак кримці змогли без втрат вислизнути з цього громіздкого капкана [14, с. 314]. Наприкінці 1769 р. степи, розташовані на південь від р. Самара, вже були охоплені рівномірною мережею сторожових постів і роз’їздів запорозьких і донських козаків; збільшувалася присутність у регіоні російських регулярних військ. 14 листопада донський полковник Колпаков, перебуваючи на посту з 200 козаками у верхів’ях Кальміусу, вийшов на слід п’ятисотенної команди кримців, що рухалася в напрямку Бахмута. Біля р. Вовчої донці розгромили цю команду, знищивши близько сотні кримців; тоді ж загинув і її уславлений очільник – Шахтемир-ага [14, с. 321–322]. Останню невдалу спробу напасти на українське степове порубіжжя кримці вчинили на початку червня 1770 р. Тоді силами корпуса фон Берга на р. Молочной була розбита «татарская партия, состоящая из 500 человек, из которых не более 30 “бегством спаслись”» [9, с. 361]. Власне, цей випадок і слід вважати за «останній татарський набіг» (якщо послуговуватися устійненою термінологією). 9 жовтня 1769 р. П.І. Панін вже мав певні резони писати Катерині II таке: «…Вся Крымская Орда нигде в другом месте уже не может от своего способнаго гнезда к нападению на границы вашего императорскаго величества теперь занята быть» [5, арк. 42 зв.].

Насамкінець відзначмо й п’ятий (у нашому, далеко не повному рахунку) наслідок рейду Шехбаз Гірея – диверсію, що її у відповідь вчинили запорожці до Буджака. Вона тривала з 25 вересня до 5 жовтня і призвела до значного виснаження матеріальних ресурсів місцевих ногайців [5, арк. 58–59 зв.; 17, с. 462–465]. Узимку 1769–1770 рр. господарство єдисанців і буджаківців були настільки розладнане війною, що вони мусили почати переговори з російським командуванням про мир, а в серпні 1770 р. –пристати до «союзу» з Росією та погодитися на переселення до р. Кубань 1771 р. Кримське ханство, вичерпавши всі можливості збройної протидії Російської імперії, влітку 1770 р. перебувало в загрозливому стані. Його долю, як і залишків підвладних йому ногайців, остаточно вирішили перемоги російських військ у битвах біля Рябої Могили, Ларги та Кагулу.

Українська лінія фактично проіснувала рік згодом по закінченні тієї війни. 16 травня 1775 р. генерал-поручик кн. А.А. Прозоровський з Полтави повідомив про отримання запиту від генерал-майора А.А. Алимова (воєвода Єкатерининської провінції в 1765–1773 р. [11, с. 52]): «на каком основании оставить или кому отдать состоящие по старой линии крепости, прислав при том екстракт, какия об опасности от степных пожаров, имеющейся в тех крепостях артиллерии и пороху представление». Прозоровський клопотався про отримання від Рум’янцева резолюції щодо 15 фортець Української лінії. Після укладення російсько-турецького миру 1774 р. вони втратили всяке військове значення, гарнізони з них вивели, разом з козацькими командами (вочевидь, донських козаків), відповідальними за очищення довкружної території від сухостою для запобігання поширенню степових пожеж до місць зберігання пороху. Отож близько року артилерійський арсенал лишався без належного обслуговування і нагляду [3, арк. 94, 119]. Повільно згасаючи і не лишаючи по собі жодного натяку на бойову славу, Українська лінія все ж була корисною для російського уряду в такому малопомітному ділі, як посилення адміністративної мережі в дотичних до степу районах України. Без існування таких безликих об’єктів, поступового збільшення їхнього числа Російської імперії навряд чи могла опанувати степовий простір. Шехбаз Гірей лише спромігся підкреслити цю їхню безславність і безликість, але ж не мав сили перекреслити намір вколотого ним гігантського чудовиська.

Джерела та література

  1. Центральний державний історичний архів України в м. Київ. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 250.
  2. Российский государственный архив древних актов. Ф. 248. Оп. 41. Д. 3317. 1760 г.
  3. Российский государственный военно-исторический архив (далі – РГВИА). Ф. 464. Оп. 1. Д. 2.
  4. РГВИА. Ф. 846. Оп. 16. Д. 1852.
  5. РГВИА. Ф. 846. Оп. 16. Д. 1853.
  6. Апанович Е.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия в составе русской армии во время русско-турецкой войны 1768–1774 гг. Дисс. к. и. н. – Киев, 1949.
  7. Грибовский В.В. Крымское ханство на начальном этапе войны Османской и Российской империй 1768–1774 гг.: к вопросу о «последнем татарском набеге» // Мемлекет тарихы, ғылыми журналы Қазақстан Республикасы Бiлiм жəне ғылым министрлiгi Ғылым комитетiнiң «Мемлекет тарихы институты» мемлекеттік мeкeмeci / бас редактор Б. Ғ. Аяған. – Астана, – № 1. – С. 33–57.
  8. Грибовский В.В. Последние «татарские набеги» 1769 г. // Война и воинские традиции в культурах народов Юга России. V Токаревские чтения. Материалы всероссийской научно-практической конференции. – Ростов-на-Дону, 2016. – С. 76–82.
  9. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского. 1756–1776. – М., 2004.
  10. Макидонов А.В. Днепровская пограничная линия в документах середины 1770-х – начала 1780-х гг. – Запорожье, 2016.
  11. Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии ХVIII в. – Запорожье, 2011.
  12. Молдавський Р.Л. Джерела з історії Нової Дніпровської лінії укріплень (1770–1791 рр.). Дис. к. і. н. – Запоріжжя, 2007.
  13. П.А. Румянцев. Сб. док. / под ред. П.К. Фортунатова. – Т. 2. – М., 1953.
  14. Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1768 по 1774 год. – Т. 1. – Спб., 1866.
  15. Пірко В.О. Українська лінія // Донецький вісник Наукового товариства ім.Шевченка. – Т.18 – Донецьк, – С. 6–18.
  16. Репан О.А. Структура гарнізону Старосамарського ретраншементу // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Дніпропетровськ, 2010. – Вип. 8. – С. 233–239.
  17. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.
  18. Харлан О.В. Фортифікаційні споруди ХVIII ст. на території сучасного Дніпропетровська // Військово-історичний альманах. – 2009. – № 2. – С. 51–59.

В. В. Грибовський, к.і.н., с.н.с. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, спеціально для сайту КП «Етнографічні парки Дніпра» ДМР.