Дослідження
Фортеці Нижнього Придніпров’я і поселення на р. Самара в середині XVI ст.

Фортеці Нижнього Придніпров’я і поселення на р. Самара в середині XVI ст.

Протягом XVI ст. нижнє Придніпров’я і вся степова зона від р. Дніпра до Дністра були ареною виснажливої боротьби між татарами і турками, з одного боку, і українським населенням прикордоння, з іншого. Наприкінці XV ст. турки приєднали до Османської імперії Північне Причорномор’я. У васальну залежність від султана, поряд з Кримським ханством, потрапило і Молдавське господарство. Безпосередньо до своїх володінь турки також приєднали території вздовж нижньої течії Дністра.

Опорними пунктами османського панування в причорноморському регіоні стали фортеці понад морським узбережжям і Дністром, які турки збудували або перебудували для своїх потреб. Це такі фортеці як Білгород (Аккерман), Хаджибей (сучасна Одеса), Очаків, Килія, Ізмаїл, а в басейні Азовського моря – Азов. Фортеці призначались для контролю над гирлами річок, відповідно – Дунаю, Дністра, Дніпра і Дону, і над прилеглим степом, як військові бази і місця торгівлі невільниками під час татарських нападів, і як осередки турецької колонізації краю. Важливе значення фортець на річках полягало також у контролі над річковими переправами, адже укріплення будувались саме у таких місцях.

Степова зона між Дністром і Дніпром вважалась приналежною Кримському ханству, але турки почали її колонізацію своїми підданими, насамперед для розвитку тваринництва. Маловідомим є цікавий факт, що на початку XVI ст. вирощена в степу худоба постачалась до Константинополя-Стамбула, який на той час був одним з найбільших міст світу, і якому часто не вистачало продовольства.

Проте, з 1520-х років молоде українське козацтво, точніше, козакуюче населення українського прикордоння, розпочало зворотні, у відповідь на татарські спустошення, напади на турецькі фортеці, а також пустошило татарські кочовища і турецькі пасовища в степу. За декілька десятиріч загонами прикордонних старост і козаків татарсько-турецька колонізація великого регіону між Дністром і Дніпром була зупинена. Надалі турецькі і татарські кочовища тулилися лише поближче до фортець, а кочові улуси взагалі мусили перебратись на захід від Дністра і на схід від Дніпра. Саме після цього степові простори стали знаменитим Диким полем, фактично широкою нейтральною смугою на кордоні між осілим українським населенням і кочовими татарами.

Для просування вверх по течії Дністра турки збудували потужну фортецю Бендери (Тягин), а потім також Сороки і Хотин на молдавсько-подільському прикордонні. Їм вдалось посунути турецькі фортеці так далеко на північ тому, що їхні тили були прикриті васальним Молдавським господарством, яке само по собі слугувало плацдармом татарських і турецьких наїздів на землі українських Поділля, Покуття, Галичини і Волині.

Тактику просування вздовж річок вверх вглиб степу турки і татари намагались використати і на Дніпрі. Йшлося про те, щоб збудувати на Дніпрі нові фортеці, прикрити ними Кримське ханство і узбережжя Чорного моря, а також під їхнім прикриттям поступово просувати татарсько-турецьку колонізацію на північ.

Прикладом такого просування на північ є збудований наприкінці XV ст. Іслам-Кермен або Аслан-городок, який стояв на місці сучасної Каховки. Обидві сторони протистояння прекрасно розуміли значення цього укріплення, тому козацькі загони неодноразово нападали на нього. Зокрема, у 1576 р. його зруйнували козаки Богдана Ружинського, хоча сам талановитий провідник і загинув під час штурму. Протягом наступних сторіч, аж до Івана Мазепи, козацькі загони неодноразово здійснювали на нього несподівані напади. Щодо інших поселень відомо, що ще з литовських часів існувало укріплення Тягинка, яке прикривало одну з важливих переправ на пониззі Дніпра, яке контролювали татари, і на яке теж козаки здійснювали неодноразові походи.
Спроби татар і турків просуватись далі на північ в XVI ст. ніяких результатів не дали. Загалом же можна говорити, що козакам вдалося зупинити турецьке просування Дніпром на рівні Іслам-Кермену і Тягинки.
З українського боку Великого степового кордону відбувались схожі процеси, тільки у зворотньому напрямку, на південь, назустріч противнику. Протягом XV ст. за часів Вітовта, а потім київських князів Олельковичів, відбувалась дуже повільна колонізація степового регіону. На його освоєння просто не вистачало людських ресурсів. Тому влада Великого кн. Литовського зосереджувалась у стратегічно важливих пунктах, які давали можливість контролювати степ і кордон країни. Очевидно, що цей кордон залишався умовним, проте все одно відомо, що литовська держава мала на пониззі Дніпра контрольовані нею переправи і митниці.
Після жахливих татарських спустошень останніх десятиріч XV ст. степовий кордон відсунувся на декілька сотень кілометрів на північ, і все довелось починати заново. Після нападу 1482 р. поступово відбудували Київ. Потім від Канева і Переяслава укріпленні поселення поступово просувались вздовж Дніпра вниз. Насамперед, це були Черкаси, які протягом XVI ст. були основним українським форпостом на Придніпров’ї.

Пізніше виник Чигирин, який завдяки надзвичайно вдалій топографії – високій майже неприступній горі з декількому джерелами, омитій водами Тясмина – став опорою української колонізації регіону. Наступним кроком у просуванні на південь був Кременчук. У другій половині XVI ст. польська влада неодноразово розглядала пропозиції будівництва фортеці на Кременчуку, а це значить, що на цьому місті однозначно існувало українське поселення, яка потрібно було зміцнити.

Задіяні в обороні південного кордону українські старости неодноразово висували пропозиції збудувати ряд фортець на дніпровському Пониззі, перекрити переправи, і цим убезпечити Україну від татарських нападів. Зокрема, відомі такі пропозиції від черкаського і канівського старости Остафія Дашкевича у 1520-х роках. Проте литовська і польська влада були байдужими до справи оборони степового кордону, тому всі ці пропозиції просто ігнорувала.

Тому, як здається за документами, справа будівництва нових українських укріплених поселень нижче Чигирина зупинилась, і протягом наступних майже ста років вони в джерелах майже не згадуються. За відсутності будь-якої державної підтримки, будівництвом укріплення на Хортиці змушений був займатись на свій страх і ризик Дмитро Вишневецьки. Тому у XVI ст. південніше Чигирина фактично відомий лише замок Вишневецького на Хортиці, а потім, значно нижче, вже на Великому Лузі – укріплення Запорозьких Січей. Показово, що кримський хан відразу зрозумів загрозу, яку несе замок Вишневецького, і не заспокоївся, аж доки його не зруйнував.

Проте, відсутність згадок про поселення на дніпровському Низу зовсім не означає, що їх не існувало. Немає жодного сумніву, що в XVI ст. існували поселення Мирушин Ріг і Переволочна, між сучасними Кременчуком і Кам’янським. Адже вони з’явились ще в часи Вітовта на початку XV ст. Їхне тимчасове зникнення і запустіння загальної ситуації не змінює, адже об’єктивна реальність потребувала поселень саме на цих місцях.

Логічно, що подальше просування української козацької колонізації на південь вимагало створення або відновлення нових поселень вниз вздовж Дніпра для забезпечення контролю над річкою як транспортною артерією, і контролю над переправами. Появу мережі або, точніше, ланцюгу поселень над Дніпром вимагав також швидкий розвиток рибальського промислу (уходів) на дніпровському Низу. Виловлену і перероблену (вялену або солону) рибу треба було доставляти вверх проти течії Дніпра, що вимагало відповідної інфраструктури.

Елементарна транспортна і військова логістика вимагала, що для зв’язку Запорозької Січі з Україною, вздовж Дніпра, принаймні через кожні 30-50 км мали бути опорні пункти уходників і козацтва. Це не означає, що вони існували постійно, що не руйнувались або не покидались, але обов’язково відтворювались знову і знову. Так само очевидно, що стратегічно найважливіші місця вздовж річки легко визначити за топографією. Мова йде про місця переправ і гирла річок, які впадають в Дніпро, місцерозташування яких не змінювалось сторіччями.

У цьому загальному контексті можна підходити й до реконструкції безіменного поселення, яке сучасні історики інтерепретують як містечко Самару на Дніпрі, що веде витоки принаймні з початку XVI ст. Принагідно зауважу, що варіант назви «Самарь» мені здається не найкращим, і що варто зупинитись на назві Самара.

Історично найімовірнішим часом появи більшості подібних поселень понад Дніпром є ще середина XV ст., якщо, звичайно, не говорити про значно давнішу історію Степу. Потім йшов період татарських спустошень, а потім – поступового відновлення поселень в умовах жорсткого протистояння з татарами. Разом з тим, могла бути й ситуація, коли замість швидкого відновлення попереднього поселення, могло з’явитись інше поблизу попереднього, яке б виконувало подібні функції.

Існування поселення в гирлі Самари було фактично необхідною складовою місцевої військової, господарської і транспортної інфраструктури. Річка Самара відігравала особливу роль в історії рибальського промислу уходників і козаків. Адже вона вважалась найбагатшою на рибу і тому найважливішою серед всіх рибних уходів. Річковий промисел на Самарі зберігав свою важливість аж до кінця існування Запорозької Січі. З іншого боку, розташуване в гирлі Самари поселення мало виконувати й роль переправи, з одного боку, через Самару, а з іншого – через Дніпро.

Період середини XVI ст., у який археологічно фіксується поселення на р. Самарі, дає також підстави припускати, що Самара була одним з тих козацьких городків, або «засік», з яких потім сформувалась Запорозька Січ.

С. А. Леп’явко, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, спеціально для сайту КП «Етнографічні парки Дніпра» ДМР.

Поділитися: